Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Сьогодні вранці я знову написала вірш. Він з’явився сам собою, після того, як я побачила, як мати укладає молоко в банку і чуємо запах хліба, що випікається в печі:

Між полями й лісами, де вітер мчить,
Я серце своє знову віддаю.
Мамо, мила, теплий твій погляд
Забере всі мої сумніви і біль.

Це один з тих віршів, які мене заспокоюють. Я бачу світ таким, яким він є, і я не маю права залишити в ньому темряву, бо навколо стільки світла. І хоч моє серце часом б’ється в нестримному ритмі тривоги, я знаю, що зможу знайти спокій і силу. Це — шлях, яким я йду.

Що нового навколо?
Мама вже кілька разів згадувала, що почула новини про відносини між нашими країнами. Вона каже, що на горизонті щось змінилося. Всі ці політичні розмови завжди здаються їй абстрактними, але її занепокоєння теж не можна ігнорувати. Я теж бачу, що світ змінюється. І хоч в мене немає відповідей на ці питання, я відчуваю, що події, які почали розгортатися навколо нас, обов’язково матимуть вплив на моє життя і на життя нашої родини.

Мама інколи згадує, як все починалося у 1917 році, коли Україна була на порозі великих змін. Вона розповідає про старі часи, коли революція принесла надію, але потім обірвала все, давши нові рани. Її очі стають сумними, коли вона згадує, як багато разів ми мали надію на краще, а потім — все оберталося на гірше. Мама каже, що це те, чого не можна забути. І хоч я часто запитую, чи дійсно все так погано, вона все одно має віру в майбутнє. І це дає мені сили.

Ранок на селі
З ранку сьогодні мама знову пішла до сусідів на допомогу. Я залишилася вдома, щоб доглядати за худобою. Сонце вже підіймалося високо, а в повітрі була така свіжа прохолода, яку я люблю. Після ранкових турбот, коли все було на своїх місцях, я змогла сісти на лавку під вишнею і подумати. Всі ці нескінченні будні, малі турботи — я знаю, що вони є частиною великого шляху, який ми всі маємо пройти. І я знову пишу, пишу про природу, про рідний край, про віру, що не зникає, навіть коли здається, що на горизонті темні хмари.

Я вже розумію, що моє життя — це не тільки цей маленький двір і стежки по лісах. Це все набагато більше. І я хочу, щоб я завжди пам’ятала ці моменти спокою і тиші, щоб вони

Щоденник Юстини
30 серпня 1939 року

Літо майже завершилось, і осінь вже почала відчутно стукати в двері. Вранці, коли я виходила на двір, щоб подоїти корову, вітер приніс із собою запахи зрілих яблук та землею, що вже починає мати свіжий, осінній запах. Листя на деревах почало жовтіти, і я не могла не замилуватися цією природною красою. Кожен осінній день нагадує мені про швидкоплинність часу, про те, як усе змінюється, але як сильно можна любити цю зміну, якщо її правильно сприймати.

Читання і нові відкриття
Вчора завершила читати ще один твір — «Життя та доля» Василя Гроссмана. Ця книга вразила мене, вона змусила задуматися про багато речей. У тексті Гроссмана є роздуми про те, як війна, страх і боротьба знищують людські душі, а одночасно підносять їх до нових рівнів. Мені важко зрозуміти, як можна в такій ситуації залишатися людиною, але, мабуть, це і є суть: у найтемніші моменти знаходити світло.

Так, книга дала мені багато роздумів. І хоч я молода, і, можливо, ще не зовсім готова розуміти глибину того, що відбувається в світі, я все одно прагну знати більше. Я хочу розуміти, що відбувається з людьми, і чому вони змінюються під впливом зовнішніх обставин. І якщо література може дати мені хоч краплинку відповіді, то я буду продовжувати її шукати.

Сімейні турботи і домашні справи
Мама сьогодні знову приготувала наш улюблений суп із капустою та картоплею — для нас це завжди було святом, коли ми збиралися за столом і куштували її страви. Я допомогла їй накрити стіл, а потім ми разом поїли, слухаючи шум молока, яке кипіло в каструлі, і спів пташок за вікном. Такі моменти, як їжа за сімейним столом, мають для мене особливе значення. Я знаю, що це ті прості, але важливі речі, що роблять наше життя наповненим і теплим.

Сьогодні після обіду я знову допомогла мамі в саду — ми зібрали останні фрукти з дерев. Я, здається, вже зовсім звикла до цього простого ритму життя, і розумію, що ці моменти є не просто частиною дня, а і частиною мене. Я хочу, щоб вони залишалися в моєму серці на завжди.

Сусіди та новини
На вечірньому обіді ми з мамою обговорювали новини з сусідами. Дехто розповідав про можливу напругу на кордоні. Мама відразу впала в роздуми, а я — теж. В серці вже щось почало битися з хвилюванням, і я відчула, як це наближається. Але чи готові ми до цього? Як воно буде? Мама сказала, що ми, українці, багато що витримали, і в разі чого ми знову будемо сильними.

Про віру і надію
Ми з мамою часто говоримо про віру. Мама каже, що справжня віра не просто ритуал, а стан душі. Вона вірить, що, незважаючи на всі труднощі, ми можемо пережити будь-яку бурю. І я вірю в це. Мої думки часто звертаються до віри, і хоча я ще не знаю, в якій саме формі вона проявляється у моєму житті, я точно відчуваю її присутність. Вірш, який я написала вчора:

Вітри бушують, дерева хитаються,
Але серце моє стоїть непохитно.
Нехай все змінюється — я йду вперед,
Моя віра в світло — це моє життєве багатство.

Може, ці слова допоможуть мені не здаватися, навіть якщо на горизонті темні хмари.

Запитання, на які ще немає відповіді
Я все частіше думаю про те, що буде далі. Це питання звучить в моїй голові, як ехо, яке ніколи не відгомінюється. І хоч я намагаюся знайти в собі сили не думати про це, відчуваю, що ці питання, ці тривоги, не можуть зникнути просто так. Я маю прийняти це, мати силу йти далі і не боятися того, що може статися. Якщо нам, українцям, було нелегко впродовж історії, то тепер ми знову маємо показати свою силу.

Але сьогодні — осінь, сьогодні все спокійно, і я відчуваю, як земля під ногами міцна, як моє серце спокійне, і як важливо кожного дня знаходити маленькі моменти для радості.