Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Мама каже, що ми можемо змінюватися, і я знаю, що це правда. Але для того, щоб змінити світ навколо себе, треба почати з себе.

Я буду писати далі, шукати відповіді, і йти вперед, незважаючи на всі труднощі.

Щоденник Юстини
5 вересня 1939 року

Сьогодні день був тихим, але навколо відчувається якась напруга. Літо вже завершилося, а осінь, з її холодними ранками і вечорами, завжди приносить із собою нові емоції та зміни. Вранці, коли я йшла до річки за водою, я побачила, як сусідська корова пила з маленького джерела, і, здається, навіть вона відчувала, що щось змінилося у повітрі. Тепер я частіше замислююсь про майбутнє, бо серце підказує, що не все буде так, як раніше.

Читання і роздуми
Сьогодні я прочитала нову главу з книги «Ідіот» Федора Достоєвського. Я не можу залишити без уваги, як у його творах відображається боротьба між добром і злом, як це все переплітається в житті людини. У романі Достоєвського я бачу паралелі з нашими власними переживаннями, хоча, можливо, я ще не повністю розумію, що саме хоче сказати автор через своїх героїв.

Тим не менш, моє серце часто повертається до цієї теми — боротьби всередині себе, між тим, що добре і що погано. Війна і боротьба за незалежність, яку ми так сильно відчуваємо в Україні, теж є частиною цієї боротьби. Я розумію, що все це не просто зовнішні чинники, а те, що має глибоке коріння всередині нас, у наших душах. І ось цей пошук правди — це те, що хвилює мене найбільше.

Ранок і обов'язки
Мама прокинулася рано, як завжди. Ми з нею швидко прибрали двір, поки ще не стало жарко. Я допомогла розпалити піч, щоб обігріти будинок, поки вона готувала сніданок. В цей час у дворі гула ріка, і спів птахів ставав все гучнішим. Кіт, як завжди, сидів біля вікна і муркоче відразу, коли бачить, що хтось проходить мимо. Це був той спокійний і одночасно трудовий ранок, який, здається, ніщо не може порушити.

Після сніданку ми з мамою вийшли в садок. Вона показала мені, як правильно збирати груші, щоб вони не покисли на землі. Поруч зі мною метушилися маленькі діти сусідів. Вони бігали між кущами і гралися, сміялися — їхня радість здавалася такою простою і щирою. І я відчула, як важливо іноді залишатися дітьми, навіть коли світ навколо стає все важчим.

Сусіди і новини
Сьогодні зранку мама йшла до сусідів, а я залишилась вдома з молодшими братами та сестрами. Вже коли вона повернулася, вона принесла тривожні новини. Люди почали говорити про те, що між нашими країнами знову можуть початися конфлікти. Мама мовчки дивилась у вікно, коли розповідала про це. У її очах була така важка тінь, ніби вона вже знала, що нас чекає, але не могла сказати, як все буде.

Ті ж самі люди, що з нами сусідять, говорили про те, що війна вже не за горами. І хоча я намагалась залишатись спокійною, усі ці розмови не давали мені спокою. Як би не хотілося відійти від цього, всі ці звістки, новини, навіть чутки про те, що йде до війни, все одно турбували мене.

Вірші, що виринають із серця
Незважаючи на цей неспокій, я продовжую писати. Я не можу залишити свою душу без втіхи, без того, щоб висловити свої почуття. Вірші стали моїм способом знайти розуміння, навіть коли все здається важким.

Скоро знову небо затягне хмарами,
Тихо йде до нас холодна зима.
Але в серці горить вогонь надії,
Що, попри все, ми витримаємо бурю.

Ці слова, можливо, звучать як обіцянка, яка допомагає мені зберегти внутрішню силу. Всі ці труднощі, що чекають попереду, я сприймаю як випробування, хоча серце сумує від того, що ми не можемо передбачити майбутнє.

Трудовий день і вечірні роздуми
Після роботи, коли вже знову розпалювали вогонь у печі, я помітила, як темніє на вулиці, як ночі стають довшими. Ці моменти спокою — це те, чого я так потребую, щоб згадати про себе, про те, що важливо. Я зрозуміла, що в моєму серці залишиться ціла частина цього села, цих людей і цього дому, де я виросла.

Ще багато чого мені потрібно зрозуміти. Але я вже готова до того, щоб знайти відповідь на запитання, що мучать мене. Я маю довіру до життя і до себе. А найбільше — до того, що я знайду сили пройти через все це з вірою в себе.

Щоденник Юстини
6 вересня 1939 року

Сьогодні мати зробила те, чого я зовсім не очікувала. Вранці, коли я розгорнула книгу Достоєвського, щоб продовжити читати «Ідіота», вона зупинила мене на півслові.

— Що це ти знову читаєш? — сказала вона, стоячи біля печі з мокрим рушником у руках.
— Це Достоєвський, мама. Це важлива книга, він багато говорить про людську душу...
— Людську душу? — її голос став суворим. — Ти ще вірити в них не встигла, а вже читаєш цю писанину! Хіба ти не розумієш, що ці книги можуть лише вбивати в людині здоровий глузд?

Я знала, що мама не любить російських авторів, але не очікувала, що вона вчинить так. Вона витягла книгу з моїх рук і, не сказавши ані слова, кинула її в піч. Я була шокована. Тонкі сторінки швидко почали горіти, і я не могла нічого вдіяти.

— Мамо! — я сказала їй, намагаючись утримати себе від сліз. — Це ж просто книга! Навіщо ти це робиш?

Мама лише зітхнула і підійшла ближче.

— Ти не розумієш, що для нас, для українців, ці російські автори — це символ того, як московити завжди намагались заглушити нас. Як вони намагалися знищити нашу мову, нашу культуру, нашу душу! Як вони дивилися на нас, як на менше, ніж людей, а ти ще й читаєш їх! Тобі не треба цього, дитя моє. Вони нас зневажають. Це не наші книги. Це не наше.

В її словах була біль, і я зрозуміла, що це не просто сварка через книгу, це глибше. Це була її боротьба за нашу ідентичність, за те, щоб ми залишались вірними собі, за нашу історію, яку так часто намагались переписувати чужими руками.

Я стояла мовчки, дивлячись, як книги, що я так любила, перетворюються на попіл. Теж саме відчуття виникало і в моєму серці, коли я почала усвідомлювати, чому мама так сильно переживає через цю літературу. Я не могла зрозуміти, чому вона така вперта, але з кожним словом її розповіді я почала розуміти.