Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Мама розповіла мені про те, як багато поколінь українців страждали через російський імперіалізм, як багато людей було змушено забути свою рідну мову, свої традиції, своє коріння. Це не була просто історія про книги — це була боротьба за нашу гідність і за те, щоб ми залишились тим, ким ми є, а не ким нас хотіли зробити інші.

Всі ці думки, з якими я виросла, тепер здаються такими важливими. Я розумію, що мама хоче, щоб ми залишились справжніми українцями, а не сприймали чужі погляди як свої.

Я не знаю, чи зможу я викинути все, що я дізналася з цих книг. Але я знаю, що, поки я буду жити в цьому домі, я буду слухати маму і намагатися зрозуміти її, навіть якщо мені це важко. Може, з часом я зможу побачити все по-іншому.

Вірш, що виник у серці:
Згоріли книги, зникли слова,
Але душа моя не зламається,
Хоч світ у вогні, я жива,
Бо на рідній землі я залишаюсь.

Я думаю, що це те, чому мати хоче нас навчити — залишатися вірними своїм кореням, навіть коли все навколо змінюється. І хоч це важко, я намагаюся йти за її прикладом.

Щоденник Юстини
7 вересня 1939 року

Сьогодні я вирішила для себе: більше не буду читати жодної російської книги. Мама мала рацію, коли говорила, що все це чужі погляди, що це чужі голоси, які намагаються приглушити нашу власну пісню. Моя душа тепер не розривається між бажанням читати те, що мені цікаво, і тим, що я повинна залишатися вірною своїй національній гідності. І хоча мені було важко поставити крапку на усьому російському, я тепер розумію, чому це важливо. Я ставлю на це крапку. Більше не буде російських книг у моєму житті.

Сьогодні після роботи я забрала всі книги Достоєвського і поклала їх у старий ящик. Я не викинула їх. Не хочу, щоб вони горіли в печі, як це сталося з іншими. Може, колись я зрозумію їх по-іншому, коли моя душа буде готова сприймати це по-іншому. Але зараз я відчуваю, що настав час знайти інші голоси. Голоси, які говорять мені про мою землю, про мою історію.

Ввечері я сиділа на лавці перед хатою, у руках тримала книгу Лесі Українки. Вона була легка і водночас така глибока. Її слова про боротьбу, про прагнення до волі, про надію, яка завжди залишалася навіть в найтемніші часи, мені особливо близькі. Мама, коли побачила, що я читаю, лише кивнула головою.

— Добре, що ти повертаєшся до наших. Вони мають бути твоїми вчителями.

Я думаю, що це правда. Всі ці роки я часто забувала про нашу культуру, про наших поетів, яких ми повинні шанувати і берегти. Тепер я знаю, що це буде моєю новою дорогою.

У цей вечір я подумала про те, що мені ще треба зробити в своєму житті. Можливо, я не відразу стану тим, ким хочу бути, але я йду до цього. Крок за кроком.

Вірш, що я написала після цих роздумів:

І пісня моя, і книга моя —
Всі слова й думки, що з серця йдуть,
Будуть про нашу землю, про мій край,
Бо тільки тут моя душа знайде спокій.

І ось, після всього, що сталося, я вперше відчула, що я на правильному шляху. Зараз я можу рухатись далі, і вірю, що, коли-небудь, моя душа знайде справжній спокій, зберігаючи вірність тим словам і тим книгам, які справжні для мене.

Щоденник Юстини
9 вересня 1939 року

Сьогодні день був не таким важким, як попередні. Увечері я почала читати нову книгу, яку мені прислала тітка Хельга з Варшави. Це була повість американського автора, яку я раніше не знала — "Грозовий перевал" Емілії Бронте. Мабуть, це не зовсім те, чого я очікувала, але я зрозуміла, чому тітка порадила мені саме цю книгу. Вона так сильно відображає боротьбу між емоціями та розумом, між пристрастю і холодним розрахунком. Герої цієї історії намагаються знайти шлях до себе, і я відчула, що щось подібне я сама шукаю в своєму житті.

Але поряд з цією книгою є інші американські автори, яких я також почала читати. Мама не заперечує, коли я вибираю англомовну літературу. Їй, мабуть, не так боляче від того, що американці часто пишуть про боротьбу з власними демонами. Читала я й "З надією і вірою" Джеймса Джойса, хоча його стиль мені дається важче. Але все ж таки я відкриваю для себе щось нове — це поєднання філософії та мистецтва. Джойс змушує думати, ставити питання, не даючи готових відповідей, а це особливо цінно для мене.

Протягом останніх кількох днів я також почала читати "Гроза" Шервуда Андерсона. Це дивовижна книга про людські слабкості, стосунки в родині, про драму і нестерпні страждання тих, хто не може або не хоче змінитися. Вона повністю зруйнувала мої уявлення про простих людей, яких я завжди вважала "середніми". Всі ці книги навчили мене співчувати людям, навіть тим, хто здається занадто складним і заплутаним. Можливо, ми всі такі.

Вірш, що з’явився після читання Джеймса Джойса:

В очах безмежний світ, що не зупиняється,
Мрії, як хвилі, б'ються об берег,
Та серце, як корабель, що йде в небо,
Ніколи не знаходить спокою,
І лише віра може знайти шлях,
Щоб не потонути в цьому океані.

Цей вірш народився після роздумів про світогляд Джойса, який постійно шукає істину навіть у найскладніших ситуаціях. Його герої намагаються знайти баланс у своїх емоціях і думках, і саме це мене захоплює в його книгах.

Вечір був прохолодний, і я сиділа біля вогню, в руках тримаючи ще одну книгу — цього разу "Голови наших батьків" Стенлі Шапіро. Це книга про покоління, яке пройшло через Велику депресію в Америці, і хоча це зовсім інша країна, я відчуваю, що в кожному з цих персонажів я знаходжу щось знайоме. Щось таке, що стосується нас усіх, незалежно від того, де ми живемо.

Невеликий світ знову став більш відкритим для мене, і, здається, я почала розуміти, що ці книги — не просто про інші світи. Вони про людей, про нас. Вони про те, як ми боремося, намагаємося знайти себе і, можливо, врятувати те, що залишилося.

Сьогодні я зрозуміла, що не важливо, звідки походить автор або яка нація стоїть за його словами. Важливіше те, як це торкається моєї душі і чи можу я знайти відгук у власному серці.