Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

Скільки їм знадобиться часу на те, щоб ідентифікувати мене, дізнатися, що я тепер в армії, та прийти по мене сюди?

Двері казарми зачинилися, рипливо гупнувши, і світло згасло. Моїм тілом розійшовся холодок, серце загупало в паніці, і я незрячим поглядом нажахано втупився у пітьму.

Скільки часу?

РОЗДІЛ 9

Я хотів би сказати, що завдяки сталевим нервам і несамовитому самоконтролю заснув, хоч і почув перед цим, що всю країну перевернули догори дриґом у пошуках мене. Та це було би брехнею. Не те щоб я не вдавався час від часу до брехні, по суті, брехні заради блага, щоб просунутися далі в цьому всесвіті. Зрештою личина — це брехня, а постійне брехання, щире брехання є мірою доброго маскування. Така вже це робота. Проте брехати собі не можна. Хай яка правда огидна, її треба бачити та приймати. Тож ніякої брехні: я заснув, бо перебував у горизонтальному положенні в пітьмі, у відносному теплі й цілковито виснажений. У сонних перегонах панічний жах неабияк відставав від виснаження. Я поспав, старанно та завзято, і прокинувся в темряві аж тоді, коли моє серйозне лежання на боковій перервав дивний шум.

Це був віддалений шурхіт, схожий на прибережний шум хвиль — чи шурхіт листя, що злітає на вітрі. Ні, не це, а щось інше, так само знайоме. Підсилений звук, отетеріло подумав я, наче хтось програє старезний затертий запис, просто фонове шкрябання без самого запису.

За мить правильність теорії було підтверджено: коли світло повністю ввімкнулося, казармою прогуркотів розмитий і спотворений запис військового ріжка. Розчахнулися казармені двері, і, неначе викликаний із пекла пекельними звуком і світлом, увійшов сержант. Він щосили волав.

— Вилазьте та злазьте! Злізайте з койок і ставайте на ноги! Згортайте постіль! Лізьте в шухляди! Діставайте все для гоління! А тоді бігом до вбиральні! Ви запізнюєтесь, запізнюєтесь! Миття казарми розпочнеться рівно за двадцять секунд! Ворушіться — ворушіться — ворушіться!

Ми ворушились, але часу насправді було замало. Я пропхався у двері вбиральні разом із іншими знавіснілими пурпуровими постатями саме тоді, коли шухляди різко зачинились і в казармі спрацювали мийні голівки. Тієї самої миті сержант відступив і грюкнув дверима. Зусібіч ринули потоки холодної води й підхопили щонайменше половину новобранців, які ще тікали. Ті вскочили до вбиральні слідом за нами, змоклі та тремтячі; їхня одноразова форма вкрилася видовженими дірками та розривами й почала розпадатися. Плачучи та хлипаючи, вони сунули вперед, як вівці. Вівці, що боролися за виживання. Санітарно-технічного обладнання було обмаль, і його все використовували. Проштовхавшись крізь натовп, я зміг мигцем побачити своє лице в куті кривого дзеркала й ледве впізнав себе — блідого та з темними колами під очима. Проте часу на організацію, підбивання підсумків і зв’язне мислення не було. На якомусь нижчому рівні я усвідомлював, що саме такий був план: новобранці мали залишатися неврівноваженими, невпевненими, наляканими — відкритими для промивання мізків чи знищення. Ця думка, а з нею й дедалі сильніший гнів, стала дещо свідомішою.

Джиммі ді Ґріз незнищенний! Я збирався здолати їх їхньою ж зброєю, а тоді накивати п’ятами. Байдуже, що мене шукає вся країна: поки моїми слідами не прийшли до цієї військової помийної ями, мені потрібно лише вижити. А я таки виживу! Надзвукова бритва, заверещавши у моїй голові, відтяла мені вирослі за ніч вусики. Далі, поки у мене в роті повзала автоматична зубна щітка, я спромігся підсунути одну руку під відкритий кран, дочиста вимив обличчя, проігнорував повітряну сушарку й кинувся по калюжах на підлозі назад, до своєї койки. Сховав свій набір, щойно шухляда розчахнулась, і різко крутнувся — саме тоді, коли в двері знову влетів сержант Бельбас.

— Паняйте на перекличку! — заревів він, тим часом як я пробіг повз нього в ніч. Я виструнчився під єдиним яскравим світильником, а він повернувся та з безрадісною підозрою підступив до мене.

— Ти якийсь приколіст чи що? — зарепетував він, бризкаючи в моє обличчя своєю слиною.

— Ні, сер! Це моє щире прагнення, сер. Мій татко був солдатом, і мій дідусь теж, і вони казали мені, що найкраще бути солдатом, а найвище звання в армії — сержант! Тому я й тут. — Припинивши кричати, я нахилився вперед і прошепотів: — Не говоріть іншим, сер, вони тільки посміються, та мене не призивали: я доброволець.

Він мовчав, і я ризикнув швидко глянути йому в обличчя. Справді? Невже в кутику його ока є крапелька рідини? Невже моє павутиння брехні зачепило якесь залишкове чутливе місце, заховане в глибині просякнутої алкоголем садистської плоті його огидного тіла? Я не міг знати напевне. Принаймні він не звалив мене з ніг одразу, а розвернувся на підборах і кинувся до казарми виштовхувати тих, хто зволікав.

Поки його жертви зі стогонами незграбно ставали у стрій, я трохи поміркував про своє майбутнє. Що мені робити? Нічого, швидко надійшла відповідь. Допоки тебе не відстежать, Джиме, будь невидимим у строю. І вивчай усе, що можеш, про ці військові джунглі. Спостерігай, навчайся та тримай очі розплющеними. Що більше ти розумітимеш про цю організацію, то безпечніше тобі буде. А потім, коли ти втечеш, тебе вестиме план, а не паніка. Добра порада. Дотримати її тяжко для нервів, але вона однаково добра.

Пробелькотівши кілька помилок і перекрутивши кілька імен (чи справді можна перекрутити ім’я Біл?), сержант завершив невпевнену й нерозбірливу перекличку та повів усіх до їдальні. Коли ми наблизилися до неї і нас накрило запахами справжньої їжі, по асфальту дощем застукали краплі слини. Невпевнено підійшли крізь ніч інші новобранці та приєдналися до нас у довгій черзі, що вела в тепло цього смакового раю. Коли я нарешті доніс свою щедро навантажену тацю до столу, мені аж не вірилося. Гаразд, може, це й трешбургери з карамельним соусом, але ж це їжа — гаряча тверда їжа. Я її не з’їв — я втягнув її в себе й повернувся по добавку. Якусь мить я навіть думав, що в армії все ж не так уже й погано. А тоді негайно прогнав цю думку.

Нас годували, бо хотіли залишити живими. Їжа була мерзенна