Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

Я зненавидів цих гадів. І подався по другу добавку.

Після сніданку була гімнастика — чи то для травлення, чи для його розладу. Сержант Бельбас прискореним маршем пригнав нас на безкрайню вітряну рівнину, на якій уже перевіряли свої можливості м’язисті інструктори. На нас чекав новий ватажок, сталевоокий і накачаний, із такими широкими плечима, що його голова здавалася непропорційно малою. А може, в нього просто мікроцефалія. Думки про це випарувалися, коли від реву інструктора в мене заторохтіли зуби.

— Що це таке, що це таке?! Ви, kretenoj, запізнилися майже на хвилину!

— Свині, ось хто вони такі, — подав голос наш відданий сержант і дістав із кишені довгу чорну сигару. — Маленькі свинячі ніжки в кориті. Ніяк не міг відірвати їх від їдла.

Почувши таку відверту брехню, дехто з новобранців охнув, а ті, хто був мудріший, бо вже навчений, змовчали. Ми не чекали лиш одного: справедливості. Ми загаялися в дорозі, бо наш сержант-свинтус не міг рухатися шпаркіше.

— Та невже? — сказав інструктор, і в його маленькій голівці крутнулися скляними кульками поросячі очиці. — Тоді подивимося, чи не вдасться нам зігнати трохи їжі із цих ледачих каґальців. НА ЗЕМЛЮ! А тепер — п’ятдесят відтискань. Уперед!

Це здалося доброю думкою, бо зазвичай я робив щоранку по сто відтискань, аби підтримувати себе у формі. А в розриви нашої одноразової форми задував крижаний вітер. П’ять. Я замислився, коли нам видадуть щось надійніше. П’ятнадцять.

До двадцятого відтискання довкола мене вже було чимало хитання та буркоту, а я приємно розігрівався. До тридцятого більше половини кощавих пацанів уже валялось у поросі. Сержант Бельбас струсив попіл із сигари на найближчу розпростерту спину. Ми продовжували. Коли дійшли до п’ятдесяти, залишилися тільки я та м’язистий хлопака, що ненавидів ін’єкції. Мікроцефал гнівно на нас подивився та прогарчав:

— Іще п’ятдесят.

Штангіст, пихкаючи, зробив іще двадцять, а тоді зі стогоном зупинився. Я завершив цикл, і за це на мене знову гнівно подивились і загарчали.

— Це все, сер? — люб’язно запитав я. — А не можна ще п’ятдесят?

— Підводься! — заволав він. — Ноги розставити, руки витягнути, повторюй за мною. Раз, два, три, чотири. І ще раз...

До завершення вправ ми добряче спітніли, сержант докурив свою сигару, а двоє новобранців валялися в поросі. Один із них лежав поряд зі мною, стогнучи та тримаючись за діафрагму. Сержант неквапом підійшов до нього й копнув носаком, чим досяг лише кволих стогонів. Сержант Бельбас із відразою опустив погляд і невдоволено заволав.

— Слабаки! Педики! Мамії! Ми хутко вас відбракуємо. Приберіть цих слабкодухів геть із моїх очей. Усім, хто стоїть обабіч симулянтів, підняти їх і перенести до медичного намету. А тоді вертайте. Ворушіться!

Я нагнувся, схопився за одну руку й підняв. Мені було видно, що новобранцеві з другого боку важко, тож я пересунув свою руку так, щоб узяти на себе більше ваги, і зробив ривок.

— Поклади його руку собі на плечі, а я понесу, — шепнув я.

— Д... дякую, — відповів той. — Я не в такій уже й чудовій формі.

І він мав рацію. Худий, згорблений, із темними колами під очима. А ще старший за всіх тих, кого я тут бачив — щонайменше двадцятип’ятирічний.

— Я Мортон, — сказав він.

— Джек. Щось ти старуватий на вигляд для призову, Морте.

— Повір мені, так і є! — не без теплоти в голосі відповів той. — Я мало не вбився, навчаючись в університеті та залишаючись найкращим на курсі, щоб не втрапити до армії. То що сталося? Я так перетрудився, що захворів, пропустив іспити, вилетів — і однаково опинився тут. Що нам робити із цим горопахою?

— Здається, нести он до того намету, куди несуть інших.

Безвольне тіло висіло між нами, волочачись пальцями ніг по пилу.

— Вигляд у нього не надто добрий, — зауважив Мортон, зиркнувши на бліду шкіру та похнюплену голову.

— То його проблема. Треба дбати про себе, любого.

— Це починає до мене доходити. Доносять це до мене грубо, зате вкрай ефективно. Ось ми й дійшли.

— Кидай його на землю, — промовив знуджений капрал, що навіть не зволив відірватися від своєї книжки коміксів для неписьменних. Коли він торкнувся сторінки, заговорили тоненькі голоски та пролунав міні-крик. Я поглянув на чотири інші непритомні тіла, що розтягнулись у грязюці.

— Як щодо медичного обслуговування, капрале? Він, здається, в кепському стані.

— То все каґалу варте. — Він перегорнув сторінку. — Якщо опритомніє, хай вертає на плац. Якщо так і лежатиме, санітар погляне на нього, як прийде ввечері.

— Ви — сама доброта.

— Отакі-от пироги, отакі-от kuketo. Атепер валіть звідси, каґальці, поки я не заявив про те, що ви скаґалювали.

Ми звалили.

— І де вони беруть усіх цих садюг? — пробурмотів я.

— На його місці міг би опинитися ти чи я, — похмуро зронив Мортон. — Хворе суспільство породжує хворих на голову. Люди роблять те, що їм наказують. Так легше. Наше суспільство живиться мілітаризмом, шовінізмом і ненавистю. Коли правила такі, завжди знайдеться хтось охочий виконувати брудну роботу.

Я повів очима в його бік.

— Це тебе в універі такого навчали?

Він безрадісно всміхнувся й хитнув головою.

— Радше протилежного. Я вивчав історію — звісно, військову, — тож мені дозволяли проводити дослідження. Та я люблю читати, а університетська бібліотека дуже стара і там є всі книжки, якщо знати, як шукати та як ламати прості коди безпеки. Я шукав, ламав, читав — і навчався.

— Сподіваюся, тримати рота на замку ти теж навчився? — Так, але не завжди.

— Роби це завжди, бо інакше втрапиш у велику халепу.

Сержант Бельбас саме виводив наш взвод із плацу, і ми попрямували за ним. І промарширували до складської будівлі, щоб нарешті вдягнутись. Я чув, що в армії одяг буває лише двох розмірів, і це виявилося правдою. Принаймні більшість предметів мого одягу були завеликі, тож я міг закотити манжети. Крім одягу, нам видали ще столові набори, полотняні ремені, фляги, набори для шиття, набори для замовних убивств, копачі для