BooksUkraine.com » Сучасна проза » У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий 📚 - Українською

Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

183
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий" автора Андрій Хімко. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 180
Перейти на сторінку:
пішла поряд із хлопцем, тягнучи за собою подругу. — А я вже не знала, де тебе й шукати, — явно зраділа дівчина. — Батько з матір'ю дуже тебе хвалять!.. — тільки тепер Янчук здогадався, що Ліна — дочка заввно. — Чувала, у тебе сестричка знайшлася!? От і чудово!.. — щебетала без упину. — Може, проведеш нас додому з цього ярмарку? — попрохала.

— З радістю!.. Я тут випадково, спокусився цікавістю, що ж тут роблять статечні черкащани, а найпаче, отакі чарівні панни, як ви, — спробував пожартувати Петро.

— Я говорила тобі, Оксанко, що він — унікум! Такої долі, як його, і в романі не вичитаєш! Вірші пише й оповідання! В технікумі вчиться і у вечірній школі — ще й одночасно працює! Не повіриш!

Янчук увійшов у раж, переповнюючись настроєм і натхненністю: сіяв латинськими висловами, декламував вірші, оповідав цікаві історії, переказував анекдоти...

На якомусь розі Оксана спинилася, подала Петрові руку, подякувала обом і сховалася у хвіртці.

— Її батько викладає у нас латину, — чомусь посмутніла Ліна.

— Оксана — донька Крижанівського!? — спаленів у душі Янчук, адже тільки-но хвастав перед нею. — Я оце тільки-но здогадався, що твій батько й ти вчинили для мене! Спасибі тобі сердечне! — Петро хотів поцілувати дівчину, але та вивернулася в'юном.

— Це моя тобі віддяка за приємно проведені зустрічі і доказ, що можна дружити і без цілунків, — потисла Ліна хлопцеві руку. — Хай тобі щастить і на добраніч! — поспішила дівчина, хоч вони ще й не порівнялися із її дверима.

Петро якийсь час постояв у розгубі спантеличено та врешті пішов додому, невдоволений собою. Вечір був холодний, із Дніпра дув сіверець, щипаючи хлопця за носа й вуха... В хаті Павло Силович топив грубу, бо бабуся почувалася недужою.

— У місті йдуть поголовні обшуки й арешти, розстріли й захоронення, — сказав Кліщук тихо, підкидаючи полінця в огонь. — Мого доброго знайомого Якова Погаратного, що був колись міліціонером, а тепер працює вантажником на станції, арештували разом з товаришами. Тепер взялися за школи, технікуми й інститут, тож будь обачним, тим більше, що ти у Левшина на примітці.

— Невже проти того свавілля немає ради в людей?!

— Боротися з ним сьогодні, це бити батогом по обухові, Петре, це Сізіфова праця... Дурнями були всі: і червонокозаки, і солдати, і наші революціонери, і партійні діячі, що не підтримали своєчасно укапістів і боротьбістів чи Петлюру, Грушевського й Винниченка, — тяжко дихав Павло Силович. — Доведеться і мені, мабуть, розрахуватися і переїхати у рідне Погребище, — напіввідкрив він дверцята груби і пішов до себе в кімнату.

Янчук ще якийсь час посидів на стільчику під грубою, потім перейшов навшпиньки горницю, у якій спала Лідуня, і тихо закрив за собою двері з наміром узятися до уроків і конспектів. За вікном у явориному вітті завивав сіверець, зриваючи останнє листя, що подосі протрималось, і шарудів ним по дахові, прохолода в кімнатці поволі замінялася теплом від груби, а наука Петрові ніяк не давалася, бо перед очима стояли ями на цвинтарі і палахкотіли книжки на дворищі інституту.

«Мушу завтра ж навідати Василя Самійловича чи Петра в гуртожитку, щоб хоч щось від них дізнатися, — прийшло раптове рішення. — А-а-а... буду таки обачним: погуляю увечері навколо, придивлюся, а тоді вже й загляну, хоч на пару хвилин, а то якось не по-людськи виходить...»

Наступний день минув у загальній скованості і в мовчазному траурі, про причину яких здогадувалися (чи й знали напевне) вихованці колонії, що читалося в їх очах. Петро, як агітатор-пропагандист, зранку заведено понавирізував із газет статей для політхвилини та понаклеював їх у спеціальному журналі, а на великій перерві прочитав персоналові колонії замітку із «Правди» про фашизм у Німеччині й Італії, що придушує революцію в Іспанії. На додані Янчуком від себе подробиці про спалювання німцями творів Маркса і вождя світового пролетаріату Леніна більшість слухачів, як здалося Петрові, не відреагувала, тож він залишив журнал у кабінеті директора на сейфі з готовим рішенням пропустити практику в технікумі та навідатись до Василя Самійловича, що домовлено чекав на нього.

— Півінституту викладачів та працівників наших ходять на допити, хлопче, а мене ще Бог милує, та знаю, що то ненадовго, — привітавши гостя, заговорив господар. — Знову спалили гору книжок — і давніших, і періоду відродження та українізації, б'ючи себе в груди, що вони ленінці!

— А хто ж по Вашому насправді той Ленін? — запитав зацікавлено Петро.

— Ленін, хлопче, — запеклий єдинонеділимець, вихований у тюрмонародно-жандармській атмосфері, який, фактично, порятував імперію, безприкладною критикою вибивши потрухле самодержавство та замінивши його ідеї своїми і перелицьованими царськими. Його критично-погромні статті і нещадні виступи про надуту національну гордість росіян були невідпірною приманкою для всіх інородців, настрої яких він уміло використав для збереження монархії. Недарма Володимир Пуришкевич, реакціонер-анархіст і чорносотенець, хвалив його за рідну органічність імперіалістично-національної великоросійської ідеї цілісності і неділимості тюрми народів, — вогнем горіли очі господаря. — Масові розстріли нашого люду, особливо інтелігенції, без суду і слідства, гуртові захоронення: у шести ямах коло єврейського цвинтаря, у трьох — під сінно-базарним храмом, у чотирьох — за Покровським кладовищем, ще в чотирьох — за Кривалівським кладовищем, у двох — за цукрозаводом біля брам колишнього монастиря — хіба це не достатні свідчення незмінного продовження Сталіним душегубної ленінської політики?! — палали гнівом очі професора.

— А як же з Комуністичною партією?..

— Вона така ж далека від комунізму, як Земля від Сонця! Партійці, в першу чергу — дармоїди й утриманці, в другу — бандити-убивці, шпигуни та агенти експортно-імперської революції і лише в третю — масово осліплені-ошукані чи обнадіяні можливими пільгами та безпекою від режимних переслідувань, як ось я, наприклад. Людського в партії немає нічого, а при зміцненні імперії за рахунок рабської сили і всенародних жертв — і в майбутньому не буде!

— То так буде вічно?

— До аморального саморозвалу, думаю, буде, а там — не знаю... Мабуть, ніхто тобі того не скаже напевне...

Поговорили ще про те, про се... Янчук все сподівався, що Василь Самійлович дасть йому якусь рідкісну книжку, але професор про те і не думав, тож Петро почав прощатися.

— Ходи здоровий! Гараздів тобі! А про мене — ані слова, як домовлялися!

— Само-собою! — Янчук спершу оглянув через паркан вулицю і лише потім вийшов із двору.

1 ... 22 23 24 ... 180
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"