Читати книгу - "Історія одного розлучення, Ана-Марія Еріш"

За що ж мене так не любить Доля? Спочатку я через те, що вирішила відпочити, одружилась з Ентоні Харрісом. Потім нам не вдалося розлучитися. Так я ще й не змогла розповісти усю правду дідові. А тепер мій "чоловік" житиме в одному будинку зі мною, і нам досі треба буде вдавати закохану парочку. Я просто уявлення не маю, як це все буде відбуватися.

Дід наполягав, аби ми поселилися в старій батьковій спальні. І я була не проти, проте хотілось би жити там зі своїм коханим. Та вже нехай буде так. Але я не дозволю хоч щось змінювати тут. Тому, якщо Тоні щось не сподобається, він знає де вихід. І може мені навіть стане краще. Зібравши частину речей, я перенесла їх сюди. Тут було все таке рідне та близьке, що мені ледве вдалося стримати сльози. Коли я була маленькою, і мені було страшно спати самій, я приходила сюди. Тато завжди був поряд. Чому його забрали так рано?

Більше не можу стримуватись, тому сльози потекли з моїх очей, і я присіла на ліжко. Останнім часом я стала занадто сентиментальна. І мені це не подобається, адже я поступово перетворююся на Марі. Таке можливо не в моєму становищі. Коли керуєш одним з найуспішнішим відділом великої корпорації треба бути залізною. А це значить, що будь-які почуття під забороною. От тільки я мрію про справжнє кохання. Оце розлучимося, і я таки буду щасливою. Це те, у що я вірю.

Зранку машина приїхала та привезла речі Тоні. Дверцята відчинилися, і показався сам хлопець. Як завжди гарний, виглядає так, ніби тільки прокинувся, проте це все згідно з задумом дизайнера. А посмішка просто так і притягувала погляд. Я похитала головою, аби позбутися цього стану. Ну вже ні, я не закохаюся в Ентоні. Дід же його привітав, а тоді хлопець підійшов до мене.

- Доброго ранку, сонечко. - він поцілував мене у щоку.

А я мало не здригнулась, та вчасно стрималася. Як же мене дратує це сонечко, але треба стримувати себе. Заради нормальної атмосфери в нашому будинку. Маркус Ріддель визвався допомагати зятю та перенести частину речей. Я ж підхопила невелику коробку, та понесла в кімнату. Не хочу взагалі бачити цю ідилію. В мене ж тепер немає ніякого особистого простору. На роботі постійно хтось поряд. А тепер і вечори я проводитиму в компанії цього...Злість знову почала закипати в мені, від чого я жбурнула коробку на ліжко. Обернувшись, я побачила, що вона перевернулась, і звідти випала фотографія. Цікавість пересилила, і я підійшла та взяла її в руки. На ній був Тоні та якусь дуже гарна дівчина. Її широка посмішка та закохані очі Тоні давали зрозуміти — ця пара щаслива разом. От тільки що ж сталося?

- А тобі не казали, що негарно порпатися в чужих речах? - почувся голос Тоні.

Хлопець якраз стояв біля дверей, пришпилюючи мене поглядом до місця. Але я в себе вдома, він мій чоловік, а це значить, що я не маю почувати себе винною. Та все ж вихованість поки перемагала.

- Все твоє є й моїм. Як нам казали при одруженні. Ти ж мій чоловік. - я вказала на обручку. - Чи ти вже забув, любий?

- Тобто, я в будь-який момент зможу зайти у твою кімнату та взяти те, що захочу? - він поставив коробку на підлогу. - Є речі, які лишаться під забороною. - хлопець забрав фото в мене.

- Наприклад, твоя кохана дівчина? Чи може вона скоро тут теж з'явиться? - це ревність прокидається? - А що, така мила нестандартна родина. Хоч мені й байдуже, та дідусь мій не оцінить.

- Кара, досить. - різко сказав він. - Беатріс тут не з'явиться.

- Ну так... - аж тут до мене дещо дійшло. - Так от для кого ти постійно носив обручку. Хотів зробити їй пропозицію? Беатріс, гарне ім'я. Шкода, що їй доведеться чекати. Може таки віддати тобі її, аби ти зробив, що треба.

- Повір, їй вже давно байдуже. - якось сумно сказав він. - Та й чоловік не оцінить, якщо я освідчуся. Тим паче, тепер і я одружений. Чи ти вже забула, сонечко?

От ця його нахабна посмішка, як вона мене дратувала. Та п'яненький голосочок в моїй голові нагадував, що тоді, у Лас-Вегасі, саме це і приваблювало мене. Ненавиджу це все, але так вже склалося життя і доведеться терпіти.

- Я ж просила не називати мене так. - прошипіла я. - Я тобі не сонечко. Мене звати Кара, вивчи вже нарешті. При інших можеш називати мене люба, але не дуже часто.

- Не злися, сонечко. - розсміявся він.

Я тільки хотіла розвернутися та піти, як Тоні різко взяв мене за руку та повернув до себе. На мить я навіть втратила дар мови від цієї нахабності. Ці очі, такі гарні та проникливі, дивилися на мене. І мені здається, що щось тут ховається всередині. За цією маскою клоуна зранена душа. Та не встигла я спробувати вирватися, як хлопець притягнув мене ближче до себе та поцілував. Ні, ну це вже верх нахабності. Але чому мені не хотілося протестувати. Ніжний, довгий та такий приємний поцілунок, який змушував мої ноги підкошуватися. Ще й ці дивні відчуття. Це все лише через те, що до нього в мене давно вже не було хлопця, нагадала собі я. Так же швидко як все почалося, він перервав поцілунок.

- Твій дід стояв у дверях, сонечко. - прошепотів він мені на вуху.

А тоді вийшов з кімнати, тим самим рятуючи себе. Адже дуже хотілося щось запустити в нього. Ні, ну це нахаба. І от як тепер жити мені з ним?