Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

справжні делікатеси: чикотні, запечені цілими, без потрошіння, бо ягоди ялівцю, якими напихали тушки тих маленьких пташок, були натуральною приправою. Були там і лососі з гірських озер, судаки, мині та щуча печінка. Зелену нотку вносила валеріанела, — салат пізньої осені, який, якби була така необхідність, можна було б вигрібати навіть із-під снігу.

Замість квітів була омела.

Посередині столу гонорового, який являв собою верхівку підкови, засідала княгиня Анарієтта й найпочесніші гості. Там на великій срібній таці розмістили делікатес того вечора. Серед трюфелів, вирізаних із моркви квіток, перерізаних навпіл лимонів та артишокових сердець спочивала величезна стерлядь, а на її спині стояла на одній нозі запечена цілою чапля, яка тримала в піднятому дзьобі золотий перстень.

— Присягаюся чаплею! — закричав, устаючи та підіймаючи келих Пейрак-Пейран, добре відомий відьмакові барон із бичачою головою на гербі. — Присягаюся чаплею боронити цноти рицарські й честь дам і клянуся ніколи й нікому не поступатися полем!

Клятву нагородили гучними оплесками й узялися за їжу.

— Присягаюся чаплею! — закричав інший рицар, із пухнастими вусами, що стирчали в нього вгору. — До останньої краплі крові в моїх венах присягаюся боронити кордони та Її Милість Анну Генрієтту! А щоб довести свою вірність, клянуся намалювати на щиті своєму чаплю й рік битися інкогніто, приховуючи герб й ім’я свої, називаючись Рицарем Білої Чаплі! І зичу здоров’я Її Княжій Милості!

— Здоров’я! Щастя! Віват! Хай живе Її Милість!

Анарієтта подякувала легким кивком прикрашеної діамантовою діадемою голови. Діамантів на собі мала стільки, що просто йдучи могла б різати скло. Поряд із нею сидів Любисток, дурнувато всміхаючись. Трохи далі, поміж двома матронами, прилаштувався Еміель Регіс. Одягнений у чорний замшевий каптан, у якому виглядав, наче вампір. Прислуговував матронам і розважав їх балачками, вони слухали із захватом.

Ґеральт схопив миску з прикрашеними петрушкою шматочками судака, прислужив Фрінгіллі Віго, яка сиділа від нього ліворуч, одягнена в сукню з фіолетового атласу й пречудове кольє з аметистів, що гарно вкладалися по декольте. Фрінгілла, дивлячись на нього з-під чорних вій, піднесла келих і загадково всміхнулася.

— Твоє здоров’я, Ґеральте. Тішуся, що нас посадовили поряд.

— Не хвали дня до заходу, — відповів він на усмішку, бо, по суті, був у непоганому настрої. — Бенкет лише почався.

— Навпаки. Іде він уже достатньо довго, аби ти зробив мені комплімент. Як довго я маю чекати?

— Ти чарівно красива.

— Потроху, потроху, не так швидко! — засміялася вона, і він заприсягся б, що щиро. — З такою швидкістю й помислити страшно, куди можемо ми дійти до кінця бесіди. Почни від… Гм… Скажи, що я маю вишукану сукню й що до лиця мені фіолетовий.

— До лиця тобі фіолетовий. Хоча мені, признаюся, більше до вподоби, коли ти в білому.

Побачив у її смарагдових очах виклик. Боявся на нього відповісти. Аж у настільки доброму настрої він не був.

Навпроти них посадили Кагіра й Мільву. Кагір сидів між двома молодесенькими шляхтанками, можливо, бароновими дочками, які безперестанку щебетали. Лучниці ж натомість складав компанію старший, похмурий і мовчазний, наче камінь, рицар з обличчям, щедро позначеним слідами віспи.

А трохи далі сиділа Ангулема, головуючи — переважно в сум’ятті — серед молодих мандрівних рицарів.

— Що то є?! — кричала вона, підносячи срібний ніж із закругленим кінчиком. — Без вістря? Бояться що ми одне одного заходимося дзиґати, чи що?

— Такі ножі, — пояснила Фрінгілла, — прийняті в Боклері з часів княгині Кароліни Роберти, бабці Анни Генрієтти. Кароберту аж грець брав, коли під час бесід гості починали длубатися ножами в зубах. А ножем із закругленим кінчиком не подлубаєшся.

— Ніяк, — погодилася Ангулема, кривлячись, наче шельма. — На щастя, дали вони ще й виделки!

Удала, що засовує виделку до рота, але під грізним поглядом Ґеральта перестала. Молодий рицарьок, що сидів праворуч від неї, засміявся рваним фальцетом. Ґеральт узяв полумисок із качкою в холодці, прислужив Фрінгіллі. Бачив, як Кагір двоїться й троїться, виконуючи забаганки баронових дочок, а ті дивляться на нього в усі очі. Бачив, як молоді рицарі в’ються навколо Ангулеми, наввипередки подаючи їй страви й регочучи з її дурнуватих жартиків.

Бачив, як Мільва кришить хліб, дивлячись на скатертину.

Фрінгілла, здавалося, читала в його думках.

— Недобре сидить, — прошепотіла, схиляючись до нього, — твоя приятелька. Що ж, такі речі за розсаджування за столом трапляються. Барон де Трастамара не грішить куртуазністю. І балакучістю.

— Може, воно й на краще, — тихо відповів Ґеральт. — Сяючий ввічливістю придворний був би ще гіршим. Я знаю Мільву.

— Ти впевнений? — Вона швидко глянула на нього. — А чи, бува, не міряєш ти її власною міркою? Яка до того ж, скажімо чесно, досить жорстка.

Він не відповів, замість того знову прислужив їй, наливши вина. І вирішив, що саме час з’ясувати окремі проблеми.

— Ти ж чародійка, правильно?

— Правильно, — визнала вона, цілком уміло маскуючи здивування. — Як ти здогадався?

— Я відчуваю ауру, — не став він вдаватися в подробиці. — І маю вправність.

— Щоб усе було зрозуміло, — сказала вона за хвилину, — я не мала наміру когось дурити. Утім, я не зобов’язана заявляти про свою професію чи надягати шпичастий капелюх і чорний плащ. Навіщо лякати ними дітей? Я маю право на інкогніто.

— Беззаперечно.

— Я в Боклері, бо тут існує якщо не найбільша, то точно найбагатша бібліотека у світі. Поза університетськими, звісно. Але університети не люблять давати доступ до своїх полиць, а тут я родичка й подруга Анарієтти й дозволено мені все.

— Можна тільки позаздрити.

— Під час аудієнції Анарієтта заявила, що бібліотеки можуть приховувати важливі для тебе вказівки. Не звертай уваги на її театральну екзальтацію. Такою вже вона є. А те, що ти можеш знайти в книжках щось корисне, і справді можливо, ба навіть цілком правдоподібно. Достатньо знати, що й де шукати.

— І правильно. Тільки й того.

— Ентузіазм твоїх відповідей воістину надихає й заохочує до бесіди, — примружилася вона. — Я здогадуюся про причини. Ти мені не довіряєш, правильно?

— Може, ще рябчика?

— Клянуся чаплею! — молодий рицар із кінця «підкови» встав і перев’язав собі око шарфиком, отриманим від сусідки по столу. — Клянуся не знімати цей шарф, поки до ноги не вирубаю розбійників із перевалу Сервантеса!

Княгиня висловила згоду гордовитим кивком лискучої від діамантів діадеми.

Ґеральт розраховував, що Фрінгілла не стане продовжувати тему. Помилявся.

— Ти мені не віриш і не довіряєш, — сказала вона. — Тим самим ти завдав мені удару подвійно болісного. Ти не тільки сумніваєшся, що я щиро бажаю допомогти, але й не віриш, що я можу це зробити. Ох, Ґеральте! Ти глибоко вразив мою гордість й