Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Послухай…
— Ні! — Вона підняла ніж і виделку, наче погрожуючи йому ними. — Не виправдовуйся. Я не терплю чоловіків, які виправдовуються.
— А яких чоловіків терпиш?
Вона примружила очі, а столові прибори все ще тримала, наче зброю, готову до удару.
— Список досить довгий, — сказала неквапно. — І я не хочу набридати тобі подробицями. Лише згадаю, що досить високе місце в ньому посідають ті чоловіки, які готові для коханої особи піти на кінець світу, не боячись, зневажаючи ризики й небезпеку. І не відмовляються від справи, нехай навіть схоже, що шансів на успіх немає.
— А інші позиції в списку? — не витримав він. — Інші чоловіки, які тобі до смаку? Також шаленці?
— А чим же є справжня чоловічість, — вона насмішкувато схилила голову, — як не змішані в потрібних пропорціях клас і шаленство?
— Пані й панове, барони й рицарі! — крикнув голосно камергер Ле Гофф, устаючи й обіруч піднімаючи величезний кубок. — У поданих циркумстанціях дозволю собі підняти тост за здоров’я Її Ясновельможності княгині Анни Генрієтти!
— Здоров’я й щастя!
— Уррра!
— Хай живе! Віват!
— А зараз, пані та панове, — камергер відставив келих, урочистим жестом махнув лакеям, — зараз… Magna Bestia[16]!
На таці, яку четверо пахолків мусили нести на чомусь подібному до паланкіна, в’їхала в залу величезна печеня, наповнюючи повітря чудовим ароматом.
— Magna Bestia! — хором крикнули співбесідники. — Ура! Magna Bestia!
— Яка ще знову, зараза, бестія? — занепокоїлася Ангулема. — Не стану їсти, поки не взнаю, що воно таке.
— Це лось, — пояснив Ґеральт. — Печеня з лося.
— І не абиякого, — відізвалася Мільва, відкашлявшись. — Бик мав десь сім цетнарів[17].
— Сохатий. Сім цетнарів і сорок п’ять фунтів, — промовив хрипко рябопикий барон, який сидів поряд із нею. Були то перші слова, які він проказав від початку бенкету.
Може, і стало б те початком бесіди, але лучниця почервоніла, увіткнула очі в скатертину й відновила кришіння хлібу.
Але Ґеральт пригадав уже слова Фрінгілли.
— Чи то не ви, пане барон, — запитав, — поклали того капітального бика?
— Не я, — заперечив рябопикий. — Мій племінник. Пречудовий стрілець. Але то чоловіча тема, так скажімо… Прошу пробачення. Нема чого нудити дам…
— А з якого лука? — запитала Мільва, усе ще вдивляючись у скатертину. — Напевне, нє із слабшого за семидесятку.
— Ламінат. Прошарками тис, акація, ясен, клеєні жилами, — неспішно промовив барон, помітно здивований. — Подвійно гнутий зефар. Сімдесят п’ять фунтів сили.
— А натягання?
— Двадцять дев’ять дюймів. — Барон говорив усе повільніше: здавалося, наступні слова чи не випльовує.
— Добряча машина, — спокійно сказала Мільва. — З такого оленюшку навіть зі ста кроків покладеш. Якщо стрілець насправді добрий.
— Я, — прохрипів барон, наче трохи вражений, — за чверть сотні кроків не промахнуся, так скажу, у фазана.
— З чверті сотні, — Мільва підвела голову, — я в білку поцілю.
Барон закашлявся, збентежений, швидко прислужив лучниці їдлом і напоями.
— Добрий лук, — бурмотів, — то половина успіху. Але не менш важлива якість, так скажу, стріл. То уважай, мосьпанно, як на мене стріла…
— Здоров’я Її Милості Анни Генрієтти! Здоров’я віконта Юліана де Леттенхофа.
— Здоров’я! Vivant!
— …а вона йому дала, — закінчила черговий немудрий анекдот Ангулема. Молоді рицарі заіржали хором.
Баронові дочки, які звалися Квеліною й Нікою, слухали розповіді Кагіра з відкритими ротами й рожевими щічками, блискаючи очима. На верхньому столі роздуми Регіса слухала вся вища аристократія. До Ґеральта — навіть із його відьмачим слухом — крізь шум долинали лише окремі слова, але він здогадувався, що йдеться про упирів, стриг, суккубів і вампірів. Регіс жестикулював срібною виделкою й доводив, що найкращий ремедіум від вампірів — це самородне срібло, чий найменший дотик для вампіра абсолютно вбивчий.
— А часник? — питали дами.
— Часник також є результативним, — визнавав Регіс, — але проблемний у товаристві, бо ж страшенно смердить.
На галереї тихенько награвала на волинках і флейтах капела; акробати, жонглери й пожирателі вогню похвалялися своїм мистецтвом. Блазень намагався смішити, але де там йому було до Ангулеми. Потім з’явився поводир із ведмедем, а ведмідь до загальної втіхи наклав на підлогу купу. Ангулема посмутніла й пригасла: з чимось таким непросто було конкурувати.
Гостроноса княгиня раптом розлютилася, і за якесь необачне слово якийсь із баронів випав із милості й під ескортом попрямував у вежу. Мало хто, окрім безпосередньо в те втягнених, перейнявся тією справою.
— Так уже швидко ти звідси не виїдеш, маловірний, — відізвалася Фрінгілла Віго, погойдуючи келихом. — Хоча ти охоче виїхав би саме зараз, нічого не вийде.
— Не читай, прошу, у моїх думках.
— Перепрошую. Були вони настільки сильні, що я відчитала все мимоволі.
— Ти сама не знаєш, скільки разів я вже те чув.
— Ти не знаєш, а я знаю. Прошу, з’їж артишоків, вони здорова їжа й добре впливають на серце. Серце — це важливий для чоловіка орган. Другий за чергою, якщо говорити про важливість.
— А я думав, що найважливіше — це клас і шаленство.
— Властивості духу повинні йти в парі з можливостями тіла. Це дає досконалість.
— Ніхто не досконалий.
— Це аж ніяк не аргумент. Треба старатися. Знаєш що? Хіба попрошу тих рябчиків.
Вона розпатрала пташку на тарілці так швидко й різко, що відьмак аж здригнувся.
— Не виїжджай звідси так швидко, — сказала. — По-перше, ти аж ніяк не мусиш. Нічого тобі не загрожує…
— Нічогісінько, і справді, — не витримав він, перебиваючи її. — Нільфгардці перелякаються різкої ноти, підготованої канцелярією княгині. А якби навіть вони й ризикнули, проженуть їх звідси мандрівні рицарі, які мають пов’язки на очах і приносять клятви на чаплі.
— Нічого тобі не загрожує, — повторила вона, не звертаючи уваги на сарказм. — Туссан усюди вважають князівством із байки, смішним і нереальним, до того ж завдяки головному продукту експорту ще й таким, що перебуває в постійному сп’янінні й незмінних бахусових радощах. Як таке, воно ніким не сприймається серйозно, але має привілеї. Урешті-решт, постачає князівство вина, а без вина життя, як усюди відомо, немає. Тому в Туссані не діють нічиї агенти, шпигуни чи таємні служби. І не треба армії — досить і мандрівних рицарів із зав’язаним оком. Ніхто не атакує Туссан. З виразу твого обличчя я бачу, що не до кінця вдалося мені тебе переконати?
— Не до самого.
— А шкода, — Фрінгілла примружилася. — Я люблю доводити все до кінця. Не виношу недовершеного чи половинчатого. Як і недоговореного. А тому договорюю: Фулько Артевельде, префект з Рідбруна, думає, що ти мертвий, ті, що втекли, донесли, що друїдки спалили вас живцем. Фулько робить, що може, аби зам’яти справу, яка має присмак скандалу. Є в нього в тому інтерес, бо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Володарка Озера», після закриття браузера.