Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Виростеш великим, — сказав замріяно Грімові, — завжди схили голову перед цим мудрим зерном, бо воно спасло від голоду не один рід…
За цими словами відчинилась боязко хвіртка і у двір повільно увійшла молода жінка. І тут на мить здалося, що все навколо: і грона жагучого, як молдавські пісні, перцю — звисали рядочком обважніло з-під стріхи, і білі стіни хати, і розпашілі від ласки осені вишні в саду, і купка золотистих качанів під призьбою — одразу померкло, зблякло… Натомість якесь магічне, червонувато-срібне сяйво замерехтіло навколо постави жінки і ледь чутним подихом війнуло по всьому двору. Висока, гінка, у білій з глибоким вирізом блузці, помережаній казковими узорами, і довгій, майже до самої землі, розквітчаній спідниці, вона ніби неспогадано знялася з-під далекого степового крайнеба і тихо опустилася з голубої височини біля воріт. Червона вільна хустина гарячими крилами спливала з її оголених, бронзово-тьмяних плечей. Дрібні хвилі чорного, аж синюватого, волосся обтікали високе чоло, туго перев’язане жовтою стрічкою, в’юнилися спрагло навколо довгої шиї і спадали аж до середпліч.
Ошелешений батько пробував було встати, але тіло ніби спаралізувало. Загіпнотизований її ледь розкосими голубувато-карими очима, у глибині яких мінливо тріпотіли дивні зблиски, невідривно дивився на жінку.
Вона обережно ступила кілька кроків до батька, і раптом спалахнули, закричали на все безгомінне осіннє небо її руки.
— І-о-о-оне! — кинулась перед ним і припала до немічних грудей.
— Маріцо! — насилу гамував себе батько. — Маріцо, для чого ти прийшла? — Розгублено погладив звихрену, ошалілу повінь волосся.
— Іоне! — звела благально погляд. — Я піду… тільки не проганяй, хай ще раз надивлюся на тебе.
— Маріцо, встань.
— Це я на тебе біду накликала! — заголосила, ридаючи. — Коли почула, що зрадив і женився, ходила, як божевільна, степами і благала кожну комаху, кожне дерево, аби ніде не знаходив спокою, просила сонце і небо, аби ти висох, як зимовий полин. Чому я тоді не оніміла?! Чому в мене самої тоді язик не висох?!
— Маріцо, прости… — мовив, хапаючись за кожне слово, батько. — Вчились разом в інституті… Безжурні. А потім дитина… Коли б її покинув у той час, справді все життя не знайшов собі спокою… А ти не карай, не муч себе. Це, певне, й без того мало статися…
— Неправда! — закричала Маріца. — Був би ти біля мене, навіть у страшну засуху збирала б у степах найчистіші роси і в жменях носила б тобі! За молоком пташиним, коли б тільки попросив, полетіла би у небеса!
Батько провів Маріцу за село. Тут, на перехресті доріг, він раптом обняв її, пригорнув до себе й прошепотів:
— Хай береже тебе любов…
І довго дивився їй услід.
Заходило сонце, заливаючи степ хвилями пурпурового сяйва. Маріца йшла повільно і весь час оглядалася. Ставала дедалі меншою і меншою, аж поки не згоріла під палаючим небокраєм.
І коли через кілька днів батько, зовсім немічний, востаннє покликав Гріма до себе, син побачив, як у його зіницях все ще палахкотить призахідний овид, до якого тяжко, неймовірно тяжко несе своє безмежне, як людська сльоза, горе одинока у своїй любові жінка.
І тепер, спостерігаючи, як мати дивиться в коридор, вкотре відчув гордість за батька. Все-таки була і є людина, що його кохала, кохає і, певне, пронесе цю любов-страждання, як той палаючий призахідний овид, над усім своїм життям.
… — Ми, Маргаретко, до тебе маємо справу не дуже спішну, але й відкладати її надовго не можна, — мовила, вагаючись, Вариводиха, — Грім школу скоро кінчає… Треба думати, на який путь його вести. Я собі гадаю так — хай іде вчитися.
Мати задумалась.
— З нього будуть люди, — взялась переконувати Поланя. — Хоча і вчиться не бозна-як, але руки в нього мудрі до всякої роботи і голову має газдівну. Теперички ціле літо у жнива трудився із тітчиним Василем на тракторі. І грошей настарав, і пшениці десять мішків привіз в обійстя та ще грамотою колгосп нагородив. Покажи, покажи матері, — понукала поспішливо, обернувшись до внука.
Грім з величезним невдоволенням вийшов у коридор. Порпаючись у валізці між численними паперами, несамохіть глянув у привідчинені двері до кабінету Флора Аністратовича і заціпенів. На протилежній від вікна стіні у золоченій масивній рамі серед коричнево-зеленуватих пагорбів росло дерево, намальоване батьком останньої його весни. Те саме дерево, якому уже багато років снились білі лебеді. Різке світло настільної лампи падало на заволочену рясним павутинням картину, безжально палило її, і дерево, виділося, корчилося від неймовірних мук, а птахи божевільно ячали в середині стовбурів, як у розпеченій клітці, волаючи спасти їх і випустити на волю. Валізка випала з рук на лакований паркет, і Грім відчув, як вогненний шквал затьмарює розсудок.
— Що трапилося? — висунула з кухні на стукіт цікаву голову Поланя.
Грім, тепер уже розчахнувши навстіж двері кабінету, стояв на порозі блідий, із стиснутими п’ястуками і перекошеним ненавистю обличчям.
— Ти чого туди зазираєш? — спитала похапливим шепотом Вариводиха, злякано косячись у куток, де вів телефонну бесіду Фрол Аністратович.
— Картина! Хто віддав йому батькове дерево? — раптом страшно закричав Грім і, не тямлячи себе, рвонувся у кабінет.
— Господи, спаси, що з тобою?! — вмить ринулась за ним Поланя і повисла на онукових руках.
— Хто замкнув батькове дерево у цю смердючу, плісняву хату?!
— Дитино, пощади, помилуй! — благала крізь сльози Поланя. — Це я дарунок Форлу Каністріровичу передала. Добра душа, пожурився, аби нам сотини не відрізали, то я йому і віддячила. Для нас обох же старалася, спадь на Бога, дитино! — простягла до Гріма перестрашені руки.
— Тобі що треба?! — раптом пролунав у дверях холодний голос Фрола Аністратовича. — Тут нічого твого немає, і брись звідси!
— Тут мій батько, розп’ятий на стіні! — промовив крізь зуби Грім і, притьмом кинувшись до картини, зірвав її разом з гвіздком і міцно притиснув до грудей.
— Фроле Анікастріровичу, — знову заплутавшись у імені, надсилу усміхнулась Вариводиха, — ми, селяни, люди прості… Вибачте нам. З ним ніколи такого не було, — кивнула в бік онука. — Цю картину мій зять давно намалював. Колишній зять… Вибачте… Вона все’дно без діла у нас стояла, а Вам для кабінету — то краса…
Слова “зять”, “колишній зять” аж потрясли Фрола Аністратовича, і обличчя його вмить набрякло гнівом. Йому завжди здавалося, що очима Гріма над ним насміхається той, колишній… Ця думка весь час люто влучала у самолюбство
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.