Читати книгу - "Аукціон"

— Увійдіть, — сказав він і повторив голосніше (камін був величезний; поліна, охоплені полум’ям, сухо тріщали, могли не почути), — будь ласка!

Увійшов дворецький, безшумно наблизився до столу, схилився, наче зламавшись, і прошепотів:

— Уже вдесяте телефонує пан Золле з Бремена. Благає з’єднати з вами. «Чому князь ховається від мене, невже я чимось завинив перед ним?!» Я вирішив доповісти вам про це.

Ростопчин вибачився перед Федором Федоровичем, вийшов до кабінету; телефону Золле не пригадував, бачилися лише двічі, познайомив їх Степанов, розмови були чисто світські; довго шукав його візитну картку, на щастя, знайшов; набрав номер, почув густий, приємний голос історика; назвав себе; спочатку на другому кінці проводу, десь на березі Північного моря, за тисячу з гаком кілометрів звідси, мовчали, а потім Ростопчин почув важке, хворобливе дихання.

— Що з вами, пане Золле? Це ви?!

— Так. Я… Пробачте… Ви не могли б прилетіти до мене?

— Це неможливо, пане Золле. В мене розписано наперед весь цей тиждень… Приїжджайте до мене, прошу вас…

Золле довго мовчав, потім відповів ледве чутно:

— Мені нема за що…

— Я заплачу за ваш квиток. А що сталося, поясніть до ладу…

Золле говорити не міг; плакав; хрипко вибачився і поклав трубку.

5

Степанова розбудив Михайло, якого друзі називали Пі Ар Ю Сі, за англійською вимовою перших літер його прізвища, тобто Прюс. Один з найцікавіших перекладачів, журналіст і медик, він, як завжди, був переповнений інформацією (якщо говорити про основну професію Михайла, то вона дуже рідкісна, і визначати її треба коротко: «друг»).

— Ти спиш? — вимогливо спитав Михайло (він завжди ставив запитання, як заповзятливий слідчий прокуратури; голос металевий, а сміється сумно). — Дарма! Вчора я брав інтерв’ю в одного американця, він торговець, взагалі, дрібнота, тягне мільйонів на двадцять, більшого не вартий, так от, він знає твою книжку про нацистів, які пограбували музеї Європи…

— Бреше, — відповів Степанов, позіхаючи.

— Спочатку вибачся, а тоді я продовжуватиму…

— Бреше, — повторив Степанов. — Цю книжку англійською не перекладено.

— Я прошу тебе вибачитися за позіхання в розмові зі мною.

— Господи, Пі Ар Ю Сі, ти що?!

— Ну, гаразд, ти ж знаєш, я тобі завжди все прощаю!

Так от, американця звуть Йосиф Львович, він розмовляє по-російськи, як ми з тобою, дуже хоче побачитись.

— А на якого біса він мені потрібен?

— Потрібен. Але це не телефонна розмова.

— Збираєшся висадити в повітря міст? Отруїти водопровід?

— Що?!

— Коли це не так, то кажи все, що хочеш. Згідно з Конституцією, ми караємо тільки тероризм, расизм і заклики до війни, все інше цілком законне, тобто підлягає обговоренню по телефону.

— Ти божевільний, — засміявся Михайло. — Ну, добре, цей самий Йосиф дав мені зрозуміти, що він згоден ввійти в твоє діло.

— Тобто?

— Мені здалося, він збирається запропонувати свої послуги в пошуку, а також у поверненні того, що хочуть знайти твої друзі на Заході.

— Звідки така трепетна любов до Росії?

— Він хлопчаком утік від Гітлера з Польщі… Батька занесло в Штати, а його — до нас. Працював у Караганді, на шахті… На фронт не взяли, зір поганий. Ну, а потім повернувся до Франції, звідти перекочував до батька в Панаму і прийняв американське підданство. Каже, що росіяни врятували йому життя… Хоче віддячити. Тільки не знав, як це зробити… А коли прочитав тебе, миттю зрозумів, що треба зробити. Головне — ніякої політики, — він так і сказав: «Я дуже боязкий, боюся політики, як вогню».

— Бреше, — повторив Степанов і підвівся з низького дивана. — Хімічить.

— Невже? — голос Ні Ар Ю Сі став дзвінким. — Може, в тебе є підстави так говорити?

— Підстав нема, — відповів Степанов. — Які підстави, коли я його не бачив?

— Дати йому твій телефон? Чи послати к чорту?

Степанов знизав плечима.

— Нехай подзвонить…

— Тепер останнє. Як ти вважаєш, варто перекладати Апдайка? Чи краще написати в Рим, Гору Відалу, щоб він прислав мені свій новий роман? Підожди, я зачиню двері, страшенно кричить Тимко, в нього животик болить, учора з'їв помідор, животик здуло…

Степанов явно побачив, як Михайло — по-юнацькому поривчастий у свої п’ятдесят чотири роки — схопився з табуретки (він розмовляв по телефону завжди з кухні, обладнаної напрочуд затишно й красиво, чисто американський стиль, тамтешні архітектори навчилися робити чудовий дизайн для кухонь, як-не-як серце дому), зачинив двері в кімнату, де його молода дружина воювала з однорічним Артемом, повернувся на місце, закурив і рвучко підніс трубку до вуха.

(До речі, так усе й було).

— І ще: в тебе немає знайомих, які продають морозилку? Тільки не фінську, а нашу, за двісті вісімдесят?

— Ні, Михайле.

— Жаль.

— А може, в тебе є хороший дерматолог?

— Записуй, — Михайлова реакція була, як завжди, стрімка. — Скажи, що від мене, відрекомендуйся. Більше нічого?

— Ти в Лондоні був?

— Чи був я в Лондоні? Я жив у цьому чудовому місті півроку, коли возив туди виставку наших фотографій! Незабутні враження! Записуй телефони, я даю тобі прекрасних людей…

— Хто вони?

— Мої друзі, цього досить.

«Як Роман Кармен, — подумав Степанов, — той завжди писав мені рекомендаційні листи… І в Мадрід писав, своєму учневі Антоші Гонсалесу, земля йому пером, і Кепштайну в Париж, і в Голлівуд, Дмитру Тьомкіну; також помер; і у В'єтнам писав, у Гаагу, і в Токіо, і в Чілі, коли там був Корвалан; з його друзями відразу ж зав'язувалась дружба, і не так страшно було жити в цьому тривожному світі.

Воістину, «бюрократія дружби» — наймогутніша в цьому світі! Як прикро, що термін «рекомендаційний лист» вийшов з нашого вжитку; адже рекомендують лише того, в кого вірять; на візитній картці може бути безліч титулів, та хіба вони визначають справжню цінність людини? Яке все-таки щастя, що дружба неперервна, зникає ланка, але ланцюг зв’язку лишається, в цьому головна людська надія…»

Михайло продиктував телефони, пояснив, у кого можна зупинитись, якщо скінчаться гроші на готель, хто зможе фінансувати витрати на транспорт при умові, що відповіси тим же в Москві, хто допоможе подивитись найцікавіші вистави і хто — в разі потреби — проконсультує (до того ж безкоштовно) серце й нирки; спитав, чи немає у Степанова знайомих в Архангельську, туди летить його приятелька; записав адресу мисливця і краєзнавця Антипкіна; поцікавився, чи не болить у Миті потилиця у зв’язку з дикими атмосферними перепадами, і сказав, що має негайно вести на прогулянку свого пса Чао-Чао, але перед тим, як покласти трубку, пожартував:

— Не можеш без Пі Ар Ю