Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

й тепер можна бачити на далекій Півночі — аж до берегів Білого моря — дерев’яні церкви в українському стилі. Між іншим, монахи занесли туди кілька наших історичних переказів–пісень («биліни») та рукопис шедевру нашої літератури XII ст. «Слово о полку Ігоревім», єдиний примірник якого заховався від знищення москвинами аж в далекому монастирі в Ярославлі. В Україні москвини понищили багато нашої старої літератури, а у себе на півночі не доглупались її шукати. Отже, українські монахи–місіонери, цілком природно, називали засновані ними монастирі та оселі навколо них українськими іменами. Це є походження українських географічних назв в Московщині. Походження московської релігії віддзеркалюється в назві. Москвини називають свою релігію «руская православная», бо ж взяли її від русів (з Києва). Українці свою називають «греко–православна», бо взяли від греків (з Царгороду). Українські князі, осідаючи на стало в Московщині, розбудовуючи місце свого нового осідку, очевидячки, привозили з собою українців–священиків, українців–майстрів, український почет, слуг, військовий відділ. їхні нащадки потім змосковщилися. Це є походження українських імен серед москвинів.

Українські мисливці заходили в глибину московських лісів у погоні за футряним звіром (див. на українській етнографічній мапі клин на північний схід від Гомеля). Вони закладали там свої опорні пункти — тимчасові оселі, де зимували, складали запаси їжі та футер. З уплином часу ті оселі перетворювалися на сталі осередки торгівлі з місцевим фінським населенням; будувалася церква, засновувався монастир; оселя огороджувалася від нападу диких угрофінів; організовувалася стала військова залога; виростало місто, повставала місцева влада, адміністративний апарат. Ясна річ, що ані побудувати тих міст, ані правити ними не могли дикі угрофіни, тому всі майстри, монахи, купці й адміністрація були спочатку виключно українці, а пізніше переважно угрофіни. Отже, дикі угрофіни мусили вчитися української мови (спотворюючи її на свій лад), бо ж в їхній примітивній мові не існувало слів на означення того культурного життя, що його принесли українці. Так закладалися основи московської мови. На це вказує також факт, що в московській мові терміни рибальства, полювання та інші, зв’язані з життям примітивного лісовика, є фінського походження, і, навпаки, терміни рільництва, рукомесел та інші, зв’язані з вищою культурою, мають слов’янські корені (пізніше німецькі).

Отже, бачимо, що московська мова почала народжуватися щойно в X ст., а літературна мова, як побачимо далі, — щойно у XVIII ст. (від М. Лононосова, що вчився в Київській академії), с. т. на 600 років пізніше за українську. Від першопочатків аж до XVIII ст. в Московщині ніяких книжок, крім, українських не було. Лише в XVII ст. почали з’являтися, і то не московські оригінальні, а переклади з українських книжок, напр., таких український авторів, як С. Полоцького, Л. Барановича, П. Могили, Д. Ростовського, А. Радивиловського, С. Яворського, Г. Прокоповича та інших).

Літературні мови європейських народів (отже, і українська) розвинулися з їхніх народних мов. Европейські письменники повними пригоршнями черпали з мовних скарбів своїх народів, с. т. процес та створення літературної мови йшов природнім шляхом розбудови народної мови — знизу догори. У москвинів навпаки — згори донизу, бо ж у дикого фінського народу не було ЩО черпати, і тому москвини примушені були позичати складники літературної мови у чужинців. Московський проф. А. Пипін признається, що українська література цілком опанувала з XVII ст. літературне життя Московщини. ІІисьменик А. Салтиков підтверджує, що московська літературна мова довгий час була дивовижною мішаниною українських, німецьких та інших первнів і цілком відірваною від московської народної. Щойно А. Пушкін (а це ж з XIX ст.) почав вводити первні народної мови.

Основа нації — її мова починає народжуватися щойно в X ст. Літературна починає творитися не з власної народної, а запозиченням у чужинців і т. п. убивчі для московської брехні про «три Русі» історичні факти — москвини старанно замовчують, висуваючи натомість прерізні теорії про існування в Московщині якихось праслов’янських племен до Р. X. Навіть якби такі і були, то в тому дикому, відірваному від культурного світу пралісі ті гіпотетичні праслов’янські племена не могли б розвинути культуру і мову, вищу за тубильну фінську. Отже, несила їм накинути свою мову фінам, бо ж накидають завжди культурно сильніші культурно слабшим. Більше того, ті гіпотетичні праслов’яни в Московщині, мабуть, самі піддавалися угрофінським впливам, на що натякає офіційно зареєстрований факт, що навіть у XIX ст. москвини, яких уряд оселював у Сибіру серед угрофінського населення, вже в другому поколінні забували свою московську мову, а говорили тубильною угрофінською. Гірше того — переймали не лише мову, але й віру (поганську) та звичаї тубільців. Для порівняння пригадаймо факт, що московський уряд свого часу оселив в Україні кількадесят сіл москвинів. Ті москвини за пару сот літ життя в Україні, оточені українськими селами, не лише ані на дрібочку не зукраїнилися, але навіть не перейняли від українців жодних культурних звичаїв. Коли місцева українська адміністрація почала вимагати від них додержуватися елементарних санітарних приписів, то вони воліли повертатися до Московщини чи виїздити до Сибіру, а не коритися звичайним вимогам чистоти. Також варто тут зауважити, що протягом тих сот літ не було ані одного українсько–московського шлюбу в тих селах. Так дуже гидилися наші селяни москвинами (в протилежність до інтелігенції).

Ніякий або дуже малий вплив на угрофінів з боку тих гіпотетичних праслов’янських племен в Московщині підтверджує також факт надзвичайно повільного слов’янщення москвинів. Аж в XIX ст. в Московщині були сотки сіл, яких населення не говорило московською мовою. Московський етнограф В. Даль каже, що він здибав село 80 кілометрів від Москви, в якому селяни не розуміли московської мови. Подумайте! Лише 80 км від столиці в XIX ст. За тисячу років не те що не послов’янщилися, але навіть мови слов’янської не перейняли. Де ж є вплив тих мітичних праслов’янських чи слов’янських племен в Московщині?

За часів, коли москвини щойно починали ліпити так–сяк докупи свою мову, українці вже мали своїх власних письменників, що писали теологічні та філософські твори. Напр., митрополит Іларіон (1051), митр. Клим Смолятич (1147–1155), єпископ Кирил Турівський (1130–1182), Данило Паломник, невідомий на ім’я автор «Слова о полку Ігоревім», Г. Смотрицький (1587), X. Філалет (1596–1608), І. Вишенський (помер 1625), К. Стовровецький (1620), Е. Плетенецький (1617), 3. Копистенський (1620), JI. Зизантій (1626), митр. П. Могила (1596–1647), С. Косов (1653), Й. Галятовський (1659), JI. Баранович (1666), Ф. Софонович (1667), А. Родивиловський (1676), С. Мокрієвич (1697), Д. Туптало (1689–1705) та десятки інших. За цей останній час в Московщині вийшло ЛИШЕ три книжки. Коли московський нарід ЩОЙНО народжувався, український ВЖЕ був понад