Читати книгу - "Твори. Том 1"

Охоплена буйним холодним вітром, що, здавалось, прилітав з далекої Нормандії, Жанна засумувала. Жюльєн з деякого часу немовби змінився, здавався втомленим, байдужим, і вона боялася, сама не знаючи чого.

Вона відклала повернення додому ще на чотири дні, не наважуючись покинути цю прекрасну сонячну країну. їй здавалося, що вона завершує коло свого щастя.

Нарешті вони поїхали.

В Парижі мали зробити всі покупки, щоб остаточно оселитися в Пеплі. Жанна мріяла накупити всякої всячини завдяки матусиному подарункові, але перша річ, про яку вона згадала, був пістолет, який обіцяла молодій корсікан-ці з Евіза.

На другий день після приїзду вона сказала Жюльєнові:

— Дай мені, мій коханий, матусині гроші, бо я хочу дещо купити.

Він обернувся до неї з виразом незадоволення на обличчі:

— Скільки ж тобі треба?

Вона здивовано пробурмотіла:

— Та… скільки захочеш.

Він відповів:

— Я дам тобі сто франків, тільки не розтринькуй їх.

Ще більш здивована і збентежена Жанна не знала, що їй

сказати.

Нарешті вона, запинаючись, промовила:

— Але… я дала тобі ці гроші, щоб…

Він не дав їй договорити:

— Так, звичайно. Чи вони будуть у твоїй кишені, чи в моїй, — це вже байдуже, коли ми маємо спільні кошти. Я ж не відмовляю тобі; сама бачиш, я даю сто франків.

Не сказавши жодного слова, вона взяла п’ять золотих монет, але вже не наважувалася попросити в нього ще грошей і нічого не купила, крім пістолета.

Через тиждень вони вирушили в Пепль.

VI

Батьки і слуги чекали їх коло білої огорожі з цегляними стовпами. Поштова карета спинилася, і почалися нескінченні обійми. Матуся плакала; зворушена Жанна теж витерла дві сльозинки; батько нервово ходив туди й сюди.

Поки вносили багаж, Жанна перед каміном у вітальні розповідала про свою подорож. Цілий потік слів виливався з її вуст, і за яких-небудь півгодини вона встигла вже

переказати все, крім, можливо, деяких маленьких подробиць, про які забула в такій швидкій розповіді.

Потім вона пішла розпаковувати свої речі. Схвильована Розалія допомагала їй. Коли ж усе було скінчено, коли білизну, вбрання, всі туалетні предмети було розкладено по місцях і покоївка покинула свою господиню, Жанна сіла, відчувши легку втому.

Запитавши саму себе, що має зараз робити, вона почала шукати якихось занять для розуму чи для рук. Не маючи жодної охоти знов іти до матері, що дрімала у вітальні, вона надумала було вийти прогулятися, але надворі здавалося так сумно, що вже саме споглядання з вікна завдавало тяжкого смутку її серцю.

Тоді вона зрозуміла, що їй вже нема і ніколи не буде чого робити. Всі її молоді літа під час перебування в монастирі були віддані думкам про майбутнє, мріям. Невпинне зворушення цих надій так сповнювало тоді її час, що він спливав зовсім непомітно для неї. Потім, як тільки вона покинула суворі мури, де розквітли її мрії, раптом прийшло її сподіване кохання. Той, про якого вона мріяла, якого зустріла, покохала, з яким уже через кілька тижнів одружилась під впливом якоїсь раптової рішучості,— цей чоловік прибрав її до своїх рук, не давши часу опам’ятатись.

Та ось принадну дійсність перших днів заступила та буденна дійсність, що замикає двері для безмежних надій, для тривожних сподівань невідомого. Так, сподівання закінчилися.

Отже, і робити їй нічого, — ні сьогодні, ні завтра, ніколи. Жанна відчувала все це неясно, неначе якесь розчарування, наче згасання своїх мрій.

Вона підвелась і, наблизившись до вікна, притулилась чолом до його холодних шибок. Потім, деякий час подивившись на небо, по якому пливли темні хмари, наважилась вийти.

Невже це та сама місцевість, та сама трава, ті самі дерева, що були в травні? Куди ж поділося веселе, осяяне сонцем листя і той зелений поетичний газон, де золотились кульбаби, де червоніли маки, де сяяли маргаритки, де, наче прив’язані невидимими нитками, тремтіли химерні Жовті метелики? А це повітря, що так п’янило, сповнене життя, пахощів, життєдайних атомів, — де воно зараз?

Зовсім розм’яклі від невпинних осінніх дощів, укриті товстим килимом мертвого листя, сумно лежали алеї під тонкими, оголеними, ніби тремтячими від холоду тополями. Тонкі віти їх трусилися од вітру, на них тремтіло останнє листя, щохвилини готове розлетітися в повітрі. І цілий день це останнє листя, жовте, як золоті монети, як той невпинний дощ, сумний до сліз, відривалось, кружляло, летіло за вітром і падало на землю.

Вона дійшла до гаю. Він був сумний, як кімната людини, що вмирає. Зелена стіна, що відділяла і робила таємничими прекрасні покручені алеї, вже розвіялась. Переплутані кущі, як дерев’яне мереживо, торкались один одного своїми тоненькими вітами. А шелестіння опалого сухого листя, яке ворушив, гнав і де-не-де змітав у купу вітер, здавалося болісним зітханням агонії.

Якісь маленькі змерзлі пташки, шукаючи собі притулку, зі слабким цвіріньканням стрибали з місця на місце.

І тільки липа та платан, захищені від морського вітру рясною завісою в’язів, що авангардом стали перед ними, здавалися ще одягненими в своє літнє вбрання: липа — в червоний оксамит, платан — у жовтогарячий шовк, забарвлені так першими холодами, відповідно до особливостей своїх соків.

Тихою ходою Жанна походжала по матусиній алеї повз ферму Кульярів. Щось пригнічувало її серце, наче якесь передчуття довгого, одноманітного, нудного життя, що почалося зараз для неї.

Потім, сівши на схилі, де Жюльєн уперше сказав їй про своє кохання, вона залишилась там, наче в дрімоті, майже в забутті, з тугою в серці, з єдиним бажанням лягти й заснути, щоб якось позбутися журби цього дня.

Раптом, помітивши в небі підхоплену вітром чайку, вона згадала орла, якого бачила там, на Корсіці, в похмурій долині Ота. Серце її здригнулось від спогаду про те прекрасне, що вже не вернеться, і вона раптом побачила облитий сяйвом острів, напоєний дикими пахощами, його сонце, під яким достигають апельсини й лимони, рожеві вершини гір, блакитні затоки і розколини, по яких біжать ручаї.

І тоді вогкий, похмурий краєвид, з цим журливим листопадом і сірими хмарами, що їх гнав вітер, огорнув її таким безмежним смутком, що вона поспішила вернутись додому, щоб не розридатись.

Матуся дрімала, сидячи нерухомо коло каміна; вона так звикла до сумної одноманітності днів, що навіть не відчувала її. Батько з Жюльєном пішли пройтися та побалакати про справи. Настала ніч, і похмура мла, освітлювана вогняними відблисками каміна, заполонила простору вітальню. А за вікнами останні промені згасаючого дня ще дозволяли розрізнити брудний осінній краєвид і сіреньке небо, теж ніби