Читати книгу - "Вірш і розмова"

здобуло нову виражальну силу, яку можна порівняти з виражальною силою барв і їхніх контрастів, тонів і їхнього дисонансу. Безперечно, в мистецтві залишається щось від віри в рятунок світу, проте з’являється певна недовіра до надто легких розв’язок, щось на зразок невдоволення вірою. Мені здається, саме це становить підґрунтя поетичної творчости Пауля Целяна, майже дослівно виражаючись у цитованому вірші. Постулат гармонії, на який ми покладали надії всупереч хай там якому затемнюванню смислу, щез. Затемнювання смислу більше безпосередньо не пов’язується з надією на його обов’язкове прояснення, на гармонію. Маємо кризу цих надій. Мусимо вистояти без переддії і віри в рятунок. Саме про це йдеться у вірші Целяна. Врешті-решт, виражальна сила такого вірша, написаного в розквіті творчости, — в стоянні до кінця, до останньої межі, на якій поет пішов від нас.

ЩО МУСИТЬ ЗНАТИ ЧИТАЧ?

В архіві Петера Шонді можна прочитати розвідку про вірш Пауля Целяна зі збірки «Частка снігу», в якому йдеться про смерть Карла Лібкнехта і Рози Люксембурґ. Наводячи надзвичайно точні біографічні деталі, покликані «розшифрувати» вірш, Шонді застерігає від зловживання обставинами поетового життя: «Годі уявити більшу зраду вірша й автора». Відтак Шонді пробує реконструювати внутрішню логіку вірша. На жаль, його спроба залишилася незавершеною.

Шонді поставив питання руба, наче запрошуючи до розмови. Цитуючи Якобсона і слушно протиставляючи «мозаїку мовного матеріалу» почерговості речень, він все-таки не може обійти цієї почерговости і породженого нею смислу. І взагалі наскільки він дотримується задекларованої незалежности від знання біографії поета?

Можливо, не потрібно жодних знань з тих, які нам передав Шонді. Чи ми дійсно можемо без них обійтися? Насамперед слід усвідомити: немає читача, який би не мав бодай якихось знань. Фіктивна точка відліку від відсутности знання чи від вільного доступу до знань — погане мірило для вірша і для читача, як, зрештою, й особлива обізнаність самого Шонді. Скільки слід знати? Спрямуймо це питання до Целянового вірша.

Лежиш у великій тиші,

в кущах, в пороші.

Йди на Шпрее, йди на Гавел,

йди до м’ясарських гаків

червоних апелстаків[32]

зі Швеції

Вкриється стіл дарами,

на розі Едему того —

Він став ситом, вона

попливла, паскуда,

за себе, за всіх, за нікого —

Ляндверканал мовчатиме.

Ніщо

не шерехне.

Шпрее і Гавел скажуть кожному, що мова про Берлін. Той, хто знає Берлін, знає берлінський Ляндверканал, а якщо раптом не знає, може легко довідатися. Оце й усе. Сумніваюся, щоб у довідниках під гаслом «Ляндверканал» згадувалося жахливе політичне вбивство в січні 1919 року. Що робити? Слово «паскуда» у поєднанні з Ляндверканалом увиразнює ситуацію: йдеться про вбивство. Читач починає розуміти, що мається на увазі, коли кажеться: «Він став ситом». Вбили чоловіка і жінку, жінку кинули в канал. Можливо, молоді старанні філологи думають, що слово «паскуда», сказане про жидівку, — цитата й годі, але це невірно (так само, як і слово «сито», хоча обидва слова Целян відшукав у судових актах). Ні, це лайливе слово — принаймні для читачів старшого покоління — з виразним антисемітівським підтекстом. Саме так його розуміє Целян, без крихти інтертекстуальности. А далі? Хто знає тільки це, знає замало, щоб зрозуміти вірш. У виборі слів відчувається жорстокість і ненависть убивць. Проте ми не знаємо, хто вони, це треба або знати, або дізнаватися. До цього закликає сам вірш. Адже ясно, особливо з огляду на прикінцевий рядок «Ляндверканал мовчатиме», що йдеться про скоєння одного жахливого злочину. Але що далі? Що можна ще довідатися з самого вірша? «В кущах, в пороші» стосується, очевидно, зимового Берліна. І звідки нам знати, що це вигляд з вікна будинку, в якому зупинявся Целян? З кущами і порошею читач радше пов’язуватиме прихисток і напружену внутрішню тишу (звідси: у великій тиші).

І чи відразу можна збагнути, що у «Вкриється стіл дарами» йдеться про передріздвяну атмосферу? Сумніваюся. Розумітимуть загальніше. Головне — відчувається контраст і суперечливість щодо жахіття, про яке далі. Його посилює відважне «на розі Едему того». Якого? Того, де вкривається дарами стіл? Де радість адвенту? Знов-таки: ледви кому відомий старий чи новий готель «Едем» — потрібно з’ясовувати. В кожному разі продовження фрази «на розі Едему того» вельми гнітюче. Воно різко контрастує з передріздвяним столом, що вкриється дарами. Хай там який Едем — багатий дарами стіл? — ясно одне: він не мета подорожі і не провіщення дарів. «На розі Едему того» означає тут віддаляння від щастя, а не наближення до нього. Ось про що йдеться у вірші і аж ніяк не про автопоїздку повз ріг готелю «Едем».

Напруга, викликана контрастом, пронизує цілий вірш. Але чи відчуємо її тільки на основі згаданих слів, так як відчуває той, хто ознайомився з Шонді? Безперечно, м’ясарські гаки і шведські апелстаки — також контраст. Червінь, пов’язана з яблуками і (можливо, читач здогадається) з їхнім сервуванням зверху на антрекот, утворює кривавий контраст до м’ясарських гаків. Проте пов’язати цей контраст з камерою жахів Пльотцензее на Гавелі ми не пов’яжемо. Як же нам дізнатися? Шонді каже, що поет ходив «на Гавел» і до м’ясарських гаків Пльотцензее. Але ми заздалегідь погодилися не керуватися голою біографією. Тим паче, що маємо імперативну форму. «Йди». Вона стосується кожного: йди і побач усе сам. Але що власне маємо побачити? Хіба ми знаємо? Хіба не можна зрозуміти вірш без Пльотцензее, Лібкнехта і Рози Люксембурґ?

Хіба?

Ми домовилися, що жорстоке вбивство, про яке йдеться в другій частині вірша, означає для читача одну подію; хто, знаючи або дізнавшись, все-одно не збагне, той знає замало. Вірш хоче, щоб ми це знали. Він цього прагне так палко, що два останні рядки, «Ніщо // не шерехне», ще раз нагнітають і без того жахливу напругу вірша, яка врешті рве всі межі. Після того, що було досі, останні два рядки слід розуміти так: «Життя тече далі, наче води Ляндверканалу. Ніхто не зациклюється на жахітті». Проте зненацька це перенесення, завдяки якому «не шерехне» отримує власну динаміку — ніщо не шерехне, і ми теж мовчимо. Чи йдеться про те, що Ніщо німіє супроти жахіття — чи, може, мало б німіти? Може, кінцівка каже: так не повинно йти далі?

Втім, далі поет воїстину підтверджує: він не випадковий прибулець, який вслухається в зимову ніч Берліна, перебуваючи під денними враженнями від Пльотцензее і святкового різдвяного ярмарку нинішього міста, від ознайомлення з судовими актами про вбивство Лібкнехта і Рози Люксембурґ, від готелю «Едем», що