Читати книгу - "Зодчий із пекла"

Розсталися після дев’ятого класу, роз’їхалися по різних училищах. Листування одразу й заглухло, так і не розпочавшись.

І от перед Борисом сидить дорослий Тюха, палить уже третю сигарету й похваляється своїм першим подвигом сищика, здійсненим під час літньої практики:

— …і в результаті я знайшов-таки жінку, яка підкинула мене на автостанції двом студенткам.

— Ти не хочеш називати її матір’ю?

— Ні за що! То, я тобі скажу, особа! У неї, крім мене, зараз ще одинадцятеро дітей. Всі від різних батьків. І ще сестра одна, її вона також підкинула, через рік після мене, на тій самій автостанції. Містечко малюсіньке, ці дві події всім добре запам'яталися. Сестричку удочерили нібито непогані люди. Я подивився на них здалеку. А до неї, до Галки, нібито позалицявся трохи. Цікаво ж було. Вона, звісно ж, не здогадалася, хто я. Симпатична така, мініатюрна. Студентка, на лікаря вчиться… А та, яка мені братів та сестер і досі штампує, тепер вона розумніша, не викидає їх, а здає у Будинок дитини, потім в інтернати, але весь час одержує допомогу як багатодітна мати. Із співмешканцями пропила вже дві квартири, що вибила для дітей. Час від часу бере їх до себе, щоб одержати пільги. А вони такі симпатичні! Лазять кругом, як собачата, крутяться, жебрають, машини миють, пляшки збирають, ще й їй, сволоті, на випивку носять. Я вже все вирішив про них. Зароблю собі на хорошу квартиру, позбавлю її батьківських прав і заберу всіх до себе.

— Вам у міліції почали добре платити? Щоб одразу на квартиру вистачило?

— Тю! Крім платні ще гроші бувають!

— Хабарі?

— Не обов'язково саме хабарі.

— Та все одне! Я на своїй шкурі пересвідчився, що правильно літераторша нам у зошити диктувала: неправдою світ пройдеш, та назад не вернешся. Чи як? Я вже залетів на п’ять років, хотів того… одразу грошенят здобути.

— Гаразд, Борю. Про це ми потім якось… Ось тебе би зодягнути. Ну й прикід у тебе! Мабуть усі Барвінківці оглядалися?

— Сам бачу, що куртка не того…

— І не тільки куртка, Барсе.

І замість шкільних спогадів пішли розмови про турботи сьогоднішнього дня, який уже давно згас за не дуже прозорим вікном.

Отже, додавши брудний посуд у раковину на кухні — до немитого після сніданку, і навіть не звернувши уваги на бруднуваті шибки, за якими давно вже згас цей галасливий день, вони, сидячи поряд на вузькому диванчику, розмовляли про сьогоденні турботи.

Спочатку Боря Цокотюха розповів про свої нещастя.

І страшенно розсердився, бо Тюху його халепи розвеселили:

— Ну ти і лох! Вмерти й не жити! — сплеснув у долоні цей нишпорка районного масштабу. — Значить сів, щоб прикрити фіктивне банкрутство. За десять тисяч баксів! Ну ти і лох, вибач мені за відвертість! Та за це й п’ятдесят тисяч — найменша ціна! Ти хоча б перед тим до обласного центру з’їздив, поспитав, почьом нинчє мьортвиє душі продаються. А я тобі коли ще казав: читай Гоголя! І як тобі тільки в голову прийшло повірити аферистові на слово? Ти, значить, сядеш, і не відомо ще — чи повернешся взагалі, а він понесе на таці грошики твоїй милій на лікування її хворої мамочки! Та сиди вже й не рипайся! Слухай сюди! Тобі пощастило, ледарю, що я тут працюю.

Боря роздратовано гриз ніготь на великому пальці:

— Чому пощастило? Ти мені що, допомогти зможеш?

— Уже допоміг, вважай.

— Ну, не тягни, як завжди.

— Сьогодні в одному багатому домі сталося вбивство. Загадкове, поміть. Я саме на таку нагоду завжди чекав! У палаці бізнесмена невідомі задушили прислугу. Серед білого дня. Через стіну від хазяйки. А і сам-то господар — людина темна. Не в смислі освіти, а капітали його… Словом, наша контора давно до нього приглядається. Це тобі не двоє п’яндил замочили бомжа, тут справа резонансна! І бізнесмен той — твій Свинаренко.

— Тюхо! — підскочив Борис і вхопив приятеля за рукав грубого домашнього светра. — Ти! Кажи, де Свинаренко! Бігом! Недарма я його бачив сьогодні!

— І що? Побіжиш серед ночі його прищучити? Один і без зброї?

— Та я його!.. — Бориса аж затрусило від люті.

— Ой… — Кінчев неквапно загасив сигарету, покрутив недопалок у попільничці. — Виходить, ти у нас «вооружен и очень опасен»? Спочатку охоронців його замочиш, потім… Блін! На тебе ж і дівча те, сьогоднішнє, повісять!.. І отак завжди! Все то ми спішимо, все нам ніколи… А потім п’ять років на нарах мізкуємо: що ж це я, йолоп, накоїв… Пообіцяй, що без мене — жодного кроку, тоді й почнемо думати: що і як.

— Ти й справді його хочеш заарештувати?

— Ну куди ти зі своїми козами на торг? Заарештувати! Його на час убивства не те що вдома — у місті не було. Але чує моя печінка: за ним ду-у-уже цікаві справи стоять. Не лише твоя. Тут ситуація складна. Поспішиш — людей… І так далі. У розумінні — сполохаєш. Так що обіцяй, Барсе, без торгів. І тоді дізнаєшся про найцікавіше.

— Ну, гаразд. Я тебе слухатиму.

— Додай: і сьогодні, і завжди.

— Та давай-давай. Вже слухаю!

— Твій Свинаренко давно вже прізвище змінив.

— Ну! Ох і сука!

— Ти ці свої тюремні вислови облиш. І заспокойся, будь ласка, там ніякого криміналу. — Кінчев дістав із пачки нову сигарету й клацнув дешевою запальничкою. — Одружився і взяв милозвучне прізвище дружини — Ярижський. — Тюха задоволено затягся й пустив довгий струм диму в бік вікна. — Ми вже чули, що у Трудовому в нього було нечисто. Приїздили батьки дівчат, що у Туреччині пропали. Тільки Свинаренко, тобто Ярижський — чистий, мов сніг. У нього