Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

операція. Я дуже хвилювалася тоді, бо ми йшли далі «сірої» зони. Ми тоді потрапили в засідку, був дуже довгий бій, ми з великими труднощами відступали. В той день ми втратили товариша. Після цього виходу багато змінилося — розділилося на «до» і «після». Ми пережили першу смерть у нашій групі й, напевне, лише тоді усвідомили, наскільки все серйозно. Зросло усвідомлення відповідальності один за одного, ми почали ретельніше планувати операції.

За два роки на війні я практично весь час була в секторі «М». Здебільшого в Широкиному, хоч були недовгі виїзди в Гнутове, Водяне. У Широкиному ми вже почувалися як місцеві — все там знали. Вперше я побачила це селище по телебаченню: обстріл, і військовий лежить на березі моря в пісочку, стріляє з гранатомета. В голові не вкладалося — ну як можна на березі моря воювати? Але коли потрапила туди… Біля моря воювати гарно. Коли вертаєшся після бойових виходів на свої позиції чи стоїш у наряді просто на березі моря — це гарно. Така собі військова романтика, про яку можна фільми знімати. Якось нас обстрілювали із САУ, а ми саме дислокувалися в одному з будинків на березі… І коли снаряди падали, здіймало такий вихор води вгору…. Це було дуже гарно і відволікало від думок про небезпеку.

На початку, коли ми тільки заїхали в Широкине, було дуже багато артобстрілів. Ми мали заступити в наряд в одному з будинків, і мені кажуть: «Ви там обережно, там одного перекриття немає, бо туди снаряд влучив учора». І я така подумки: «Огооо…» Ми прийшли на ту позицію, почався артобстріл. Але мені трапився побратим дуже веселий, який весь час жартував, і це мене сильно відволікало. І після того я зрозуміла, що треба легше ставитись до цих обставин, не налаштовувати себе на погане. Так, треба бути дуже обережним, але не треба себе «накручувати». У найважчих ситуаціях ми намагалися відволікатися, розмовляли, жартували. В нас була дуже дружня, братерська атмосфера в батальйоні, і це нас дуже підтримувало у найгірші моменти.

Стріляти було неважко. Страху теж не було. Я не уявляла в цей момент ворога, не було перед очима живих людей. Навпаки, в уяві зринали ті, хто залишився за спиною, ці сотні скалічених життів. Я бачила ці будинки в Широкиному, розбиті, покинуті, з дитячими речами. І мене це мотивувало — хотілося захистити їх. Жалю якогось до ворога не було абсолютно. На війні жалість до ворога — це слабкість. Необхідність захищати українців була для мене вище від усіх інших емоцій.

На той момент у селищі не залишилося жодного мешканця. І це було добре, бо ти не переживаєш за них під час боїв. Якось ми стояли в одному населеному пункті, й це було важко: люди перелякані, не розуміють, що відбувається, у когось паніка, хтось негативно до нас налаштований. Тож у знелюдненому селі воювати таки було легше. А там, де були місцеві, ставлення було нормальне: вони знайомилися з нами, і їхні страхи й стереотипии розвіювались. Ми допомагали їм, продукти носили, спілкувалися. Були, звісно, ті, хто нас не сприймав й ігнорував, їм ми не нав’язувались. Але загалом стосунки з місцевими в нас були добрі.

Напевне, це захисна реакція організму, але я помітила, що пам’ять блокує якісь стресові моменти. Багато деталей боїв я не пам’ятаю, часто мені важко відновити хронологію подій. Найбільше запам’яталися кумедні випадки. Наприклад, якось ми пішли на вихід, я несла РПГ за спиною, і він був заряджений, але, як виявилось, не дуже справний. Була страшенна спека, ми довго йшли, і коли вже були у «сірій» зоні, я попросила побратима поправити мені той РПГ. І якось так вийшло, що він випадково вистрілив. Усе минулося добре, він відбувся лиш синцем на нозі, але я себе тоді відчула такою міні-залповою системою. Але що цікаво, снаряд полетів у правильному напрямку — в бік ворога. Ми думали, що все — операція зірвана, сіли, перечекали. Багато чого вигадували, винаходили, щоб зброя працювала ефективніше…

На війні я провела 2015–2016 роки, чи не найгарячіші. Але, якщо чесно, поки що це кращі роки в моєму житті. Тут я отримала унікальний досвід, який мені буде потрібен до кінця життя, набула багатьох друзів у різних куточках України. Це — велика цінність. Я підтримую зв’язок зі своїми побратимами, які нині воюють. Я рада, що пішла на війну саме тоді, що в мене у пам’яті залишилися найважчі періоди. І я рада, що я була саме в добробаті, бо зараз, у тих умовах, які нині склалися на війні, я, напевне, воювати не змогла б. Зараз уже зовсім інша війна, у тих, хто воює, вже дещо інші погляди, ідеї, мотивація.

Рішення повертатися додому прийшло якось само собою. Спершу частина людей з нашої групи підписала контракт із ЗСУ. Багато з них потім трохи розчарувалися. Дехто після втрат перегорів трішки і вирішив зробити перерву. Наша група, по суті, розпалася. Я разом із кількома побратимами поїхала додому.

Статусу учасника бойових дій у мене немає. Львівська облрада на обласному рівні прирівняла нас, добровольців, до учасників бойових дій. Мені видали посвідчення, але я дуже рідко ним користуюся. Є добровольці, які в суді доводять, що вони — учасники бойових дій, і я поважаю їхнє рішення. Але особисто для мене це дещо принизливо — доводити, що я воювала. Я там була для себе. Нас одразу попереджали, що грошей, зарплат, пільг, посвідчень у нас потім не буде. Я не за благами туди йшла, а через переконання.

Часом мене питають, чи я психологічно не травмована, бо «ти ж була в таких умовах». Але в добровольців таких проблем менше, адже всі вони розуміли, куди йдуть і чого прагнуть. Колись один капелан сказав мені: «Скільки ти пробудеш на