Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

війні, стільки часу тобі знадобиться, щоб від неї відійти». Я це тоді всерйоз не сприйняла, але зараз розумію, що це правда. Перший рік був дуже важкий — цілодобове відстежування новин з передової, обдзвонювання всіх друзів, які залишилися там. Постійно було очікування, що ось зараз щось станеться і з’явиться причина повернутись. Контракт підписувати я не хотіла, добровольчі батальйони розпадалися, і в цьому війську я себе не бачила.

Найскладніше на війні було залишитися собою. Перебуваючи там, у тих умовах, можна легко себе втратити. Важливо не жити потім лише війною, а розвиватись усебічно. Тож навіть на війні я намагалася не лише вдосконалювати навички вояка, а й розвиватися інтелектуально. Воювати — це не лише стріляти. Ведеться війна і політична, і культурна, й інформаційна — і це теж важливі чинники, бо воювати треба всебічно. Тож я вирішила вдома присвятити себе громадським активностям. Я намагаюсь допомагати бійцям, волонтерам, влаштовувати різні заходи. Потрібно працювати з молоддю. Нове покоління вже на крок попереду нас, воно краще, воно вже народжується розумнішим від нас.

Усвідомлення цього сильно витягувало мене з того стану, в якому я перебувала після повернення. Але врятувало мене одруження. Перед тим як я зустріла майбутнього чоловіка, мій стан був досить депресивний, мені було тоді дуже важко морально. То був період, коли я «сиділа на валізах» і думала повертатися на війну. Сімейне життя дало мені розуміння того, що в тилу теж можна воювати. Воно дало мені друге дихання, подарувало друге життя. Чоловік мною дуже пишається і підтримує мене. Дехто питає: «Як? У тебе ж чоловік не воював». А я завжди відказую: «Ну, твоя дружина теж не воювала…» Трапляється така дискримінація на рівному місці. Тепер я навряд чи повернуся на війну, бо я вже відповідаю за нас двох.

Людмила Калініна
«Строітєль»
46-й штурмовий батальйон «Донбас-ЗСУ»

Я народилась у Західному Донбасі. Коли почалась анексія Криму, в перших числах квітня, точної дати не скажу, я почула, що Семен Семенченко збирає батальйон, «чорних чоловічків» (назви «Донбас» тоді ще не було). Ми з ним поспілкувались, і я вирішила, що піду в цей батальйон як медик, бо маю медичну освіту. Тоді не було розуміння того, що відбувається, як і того, що це надовго. Я думала, пройде пара місяців, ну, від сили чотири, і ми поїдемо додому. Подзвонила, сказала, що знаю основи медицини, вмію водити машину.

18 травня я прибула в батальйон, що стояв тоді неподалік від Старомихайлівки. Точніше, на той момент батальйону формально не було, було патріотично-добровольче угруповання. Не сама — з подругою Марією, позивний «Масяня». 19 травня я вперше побачила автомат — що це таке взагалі, але як ним користуватися, не знала.

Буквально за кілька днів ми з хлопцями з батальйону пили чай, і вони поїхали на виїзд. Серед них був «Матвій» — він у нас багато функцій виконував, був як начальник штабу. А потім почала надходити інформація, що наші хлопці потрапили в засідку в районі Карлівки, є поранені, дехто ховається. В нашого побратима «Хіміка» була машина, і ми запропонували комбату поїхати подивитися, що там: ми — жінки, вдягнені по-цивільному.

Не було в нас розуміння справжнього, що це вже війна. Ми сіли в машину: я, моя подруга «Масяня», побратим «Шаміль», ще один хлопець із «Правого сектора», позивний «Макс». Вигадали собі легенду, що ми — дві сімейні пари. От що значить не було бойового досвіду: ми домовились говорити, що їдемо на окуповану територію — в Макіївку — купувати фарбу. Зараз це смішно — ну невже нічого розумнішого вигадати не могли? В «Масяні» була місцева прописка, у «Шаміля» — кримська, от тільки з «Максом» вийшла проблемка: він був такий добрячий западенець — говорив виключно українською. І так ми виїхали. Але до Карлівки не доїхали, вже по дорозі нам подзвонили і наказали терміново повертатися: хлопці знайшлись, а у Карлівці почалась реальна «заворушка».

Ми повернулися на базу, і тоді я побачила білий мікроавтобус із простреленими дверима. З нього почали викидати матраци, просто просочені кров’ю. Я дізналася, що помер «Матвій», з яким ми буквально ось щойно пили чай і розмовляли. І от тоді прийшло розуміння того, що це серйозно. На той момент у нас було загалом п’ятеро загиблих у батальйоні. Це не вкладалось у голові — помирали дідусі-бабусі, але молоді хлопці?! Від війни! В Україні! Цього просто не могло бути!

Семенченко запропонував приєднати мене до розвідки. Ми поховали «Матвія». Батальйон запропонували ввести до складу Нацгвардії. Багато хлопців були кардинально проти, особливо ті, що пройшли бої у Карлівці. Всіх здебільшого не влаштовувало, що це структура МВС. «Ми не мусори», — звучало від багатьох.

Там, на базі Нацгвардії, я почала вчитися: орудувати зброєю, стріляти, опановувала основи військової справи. Вчили хлопці, які вже мали бойовий досвід — в Іраку, Афганістані. Нас, дівчат, ніхто не жалів, жорстко тренували. Досі не знаю — чи то для того, щоб навчити нас якомога краще і ми вижили, чи це була спроба вибити нас, бо ми впиралися, що хочемо воювати. Дехто з дівчат таки пішов тоді, не витримавши тренувань. А дехто, навпаки, приєднався — «Аліна», «Кошка». Дуже сильні дівчата. Так і почалася наша служба в батальйоні «Донбас».

Незабаром