Читати книгу - "Петро Дорошенко"

Ситуація складалася таким чином, що Петро Дорошенко та його оточення все міцніше прив’язувалися до Туреччини. Саме після повідомлення про результат роботи Острозької комісії старшини склали присягу султанові (це відбулося на початку грудня 1670 року). Одночасно були зроблені кроки до повернення на свій бік кримських татар. До Бахчисарая був направлений полковник Лисиця, у Стамбул – полковник Ярош. У листі до Яна ІІІ Собеського від 7 грудня 1670 року Дорошенко обвинувачував поляків у порушенні Підгаєцьких домовленостей, указував на дії окремих польських воєначальників, що нападали на українські міста. Тут хотілося б відзначити, що листування Петра Дорофійовича і спочатку польного і коронного гетьмана, а потім і короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського – одне з найцінніших джерел з історії тогочасного періоду. Воно велося практично увесь час, поки гетьманом Правобережної України залишався Дорошенко, і, схоже, двоє цих яскравих людей дуже поважали один одного. Створюється враження, що Собеський був одним з тих польських політиків, які вважали – вести справи слід саме з Дорошенком, лояльне ставлення до вимог козаків не тільки не послабить позиції Речі Посполитої, а навпаки – дозволить їй перемогти своїх конкурентів у Східній Європі. На жаль, Ян ІІІ Собеський і Петро Дорошенко так і залишилися по різні боки фронту.

Грабянка 1670 роком датує прихід в Україну чергової татарської орди – це були союзники Дорошенка. Не маючи можливості тримати їх під стінами Чигиринського замку, гетьман змушений був дозволити їм «гуляти» Правобережжям, що, звичайно, приводило до руйнування українських міст і селищ. Проти татар виступило військо коронного гетьмана (офіційно ними командував Ханенко), що діє досить успішно і зупиняється на зиму в Брацлаві, Немирові, Ладижині, Могильові, Рашкові. Літописець стверджує, що цього разу польско-ханенківське військо вигідно відрізнялося від «бусурман» терпимістю щодо місцевого населення.

У лютому 1671 року на козацькій раді в Корсуні було різко засуджено Острозьку угоду, козаки кричали, що «вони всі проти поляків почнуть стояти головами своїми і вмирати, а піддаватися їм не будуть». Листа до короля про свою підтримку курсу Дорошенка відправили полковники – чигиринський, білоцерківський, канівський, корсунський, паволоцький, кальницький, торговицький і уманський. Ще одного листа було направлено на Січ, яка підтримала противника Дорошенка. Можемо переконатися в тому, що Острозька комісія вийшла боком польському ставленику Ханенкові – полковники були незадоволені його угодовською лінією. Початком 1671 року датуються чергові листи Дорошенка до Москви. У них він виправдовує своє прийняття турецької протекції тим, що не мав стільки сил, щоб «із сильними бусурманами брань чинити». У відповідь бояри знову порекомендували гетьманові залишатися в підданстві короля в повній відповідності з Андрусівськими угодами. У пошуках зовнішньополітичних партнерів гетьман спробував вийти навіть на бранденбурзького курфюрста, котрий мав деякі шанси посісти польський престол.

Аналіз документів дозволяє вченим зробити висновок, що у військових планах гетьмана Дорошенка на 1671 рік було, по-перше, взяти найбільш важливі польські фортеці (наприклад, Білу Церкву і Димер) і тим самим убезпечити себе від наступу литовського війська з півночі, а по-друге – об’єднатися з турками і татарами для розгрому основного коронного війська, щоб нав’язати Речі Посполитій новий договір. Участь татар була забезпечена не тільки переговорами Лисиці в Криму, але й тим, що пропольськи налаштованого Аділь-Ґірея ІІ за підтримки Стамбула змінив новий хан – Селім-Ґірей.

Кампанія розгорнулася влітку. У липні Дорошенко з турецько-татарським військом обложив Білу Церкву. Наприкінці року йому на допомогу підійшла і білгородська орда. На Поділля тим часом повернулася і почала наступ армія Яна ІІІ Собеського[36]. Ця армія взяла Брацлав, Могилів, Бар, Межибож, Вінницю. Армія Ханенка взяла місто Ямпіль і, між іншим, не пустила сюди поляків. 8 жовтня 1671 року польський ставленик на гетьманстві зустрівся в Брацлаві з Яном ІІІ Собеським, де вони вирішили просуватися до Кальника, щоб і далі підтримувати Дорошенка. Однак захисникам міста вдалося відбити атаки противника. Розмістивши в кількох містах свої гарнізони, Собеський повернувся у Львів.

У ході воєнних дій до Ханенка приєднався й Іван Сірко. Разом з ним Сірко розбив військо кримського хана Селім —

Ґірея, потім напав на улуси Білгородської орди, здійснив похід на турецькі міста Аслам і Джан-Кермен. 1671 рік закінчився облогою Петром Дорошенком Ладижина, де на той час у місцевому замку переховувався Ханенко. Узяти замок не пощастило, а старшина не видала Дорошенкові його противника.

Увесь цей час Петрові Дорошенку було явно не до Лівобережної України. Сил правобережного гетьмана бракувало, щоб продовжувати бойові дії проти росіян і Многогрішного. Уже в 1670 році лівобережному полковникові Кияшку вдалося повернути під владу свого гетьмана Лубенщину. Однак у якийсь момент об’єднання України могло видатися правобережному гетьманові ближчою, ніж раніше, метою, оскільки його відносини з Дем’яном Многогрішним стають куди дружнішими. Незадоволений московською політикою в Україні, лівобережний гетьман затіяв з Дорошенком досить активне листування. У розмовах зі старшиною він усе частіше лаявся з приводу сваволі московських воєвод. Результатом його необережних висловлень стала змова його ж старшини, яка донесла на нього росіянам. За зносини із «зрадником Дорошенком» у березні 1672 року Дем’ян Многогрішний був арештований і згодом висланий до Сибіру, де виконував доручення московського уряду.

Багато років пропаганда противників Дорошенка ставила йому в провину дружбу з «бусурманами» – турками і татарами. І багато років гетьман намагався зобразити перед українцями, поляками і росіянами справу так, що його відносини з турками не більш ніж дипломатія і тимчасовий союз. Величні постаті козацьких героїв XVI і XVII сторіч, багато з