Читати книгу - "КРАХ, Альберто Моліна Родрігес"

— Ходімо, перехопимо щось, — запропонував Кіт.

— Сенк'ю, містере Кіт, але я не голодний, — сказав Хуаніто ель Джонні.

— Кафетерій — місце явки, — відрубав Кіт.

— Що з тобою, Хуане Хосе? Живіт прихопило? — глузливо поцікавився Тіто Гаванець.

— Слухай, Тіто, ти ж знаєш, що вся Куба називає мене Хуаніто ель Джонні. Я тобі не хтось, а борець за демократію. І, крім того, в бою в мене ніколи живіт не болить…

— В якому ж це бою? — глузував Гаванець.

— Досить, — наказав доктор. — Кафетерій поруч, а ви сперечаєтеся. Хай би вже чубилися в Маямі, а зараз воювати треба лише з комуністами.

Четверо пасажирів з машини Даніеля теж зійшли на терасу оглядового майданчика. Хуліо та Маріо Порруа забилися в куток, Данієль і Хрипун відійшли якнайдалі.

День стояв сонячний, краса навколишньої природи вражала.

Та цим людям було байдуже.

Вони чекали. Лише чекали.

Трохи згодом блакитний «шевроле» зупинився біля шосе в Бакунаягуа. Три чоловіки вийшли з машини і спустилися до довгого, високого мосту.

Відхід завершився вдало. Лишалося чекати димового сигналу, щоб почати реалізацію плану виходу з країни.

Кіт глянув на годинник і відсунув тарілку.

— Розплатися, — наказав він Освальдо і встав. Попрямував, не поспішаючи, на терасу оглядового майданчика. Там уже стояли Данієль і Хрипун, вдаючи, ніби милуються величною, глибокою панорамою.

Кіт перехилився через кам'яний мур, кинув погляд на міст. Серце тьохнуло: два чоловіки у військовій формі та один у цивільному розмовляли, спершись на поручні. Це були Аренсібія, Вільям Лейва і механік. «Прибули. Операція вдалася». Кіт глибоко зітхнув. Лише зараз усвідомив, що увесь цей час він був у полоні страху. «Якщо досі все йшло гаразд, то з виходом з країни проблем не буде», — подумав він, намагаючись заспокоїтися. Та йому це не вдалося.

Тіто Гаванець, Освальдо Делас, Хуаніто ель Джонні та доктор Тамайо закінчили свій вимушений обід.

— Місце вибрано дуже вдало! — зауважив Тіто, коли вони вийшли з кафетерію.

— Пейзаж вандефул, прекрасний, містере Тіто, — ствердив ель Джонні. — Оті горби нагадують мені гори, де Хемфрі Богарт перестріляв голодранців-мексіканців, коли вони хотіли одібрати в нього золото. Не пригадуєте? В тому фільмі, де копальня і така сама гора.

— Я не про те, Хуане Хосе. Місце гарне тим, що тут завжди повно людей. Тут зупиняються автобуси по дорозі з Гавани і в Гавану. Бачиш, оно під'їжджає. Чим більше людей, тим важче нас зауважити.

Тіто Гаванець показав на шосе — саме прибув міжміський автобус. Підійшов Кіт, стис руку Освальдо.

— Вже! — вигукнув.

— Що? — запитав доктор Тамайо.

— Дим! — голос Кота урвався. — Дим.

Усіх наче пружиною підкинуло — дивилися в напрямку, куди вказав Кіт: вдалечині помалу ріс чорний широкий стовп диму, немов хотів з'єднати небо з землею.

— Гей! Що то за чорний дим над Гаваною? — запитав голосно хтось на терасі.

Маріо і Хуліо Порруа подивилися туди, куди вказував чоловік, і завмерли, побачивши чорний стовп диму.

Неподалік Данієль розповідав Хрипуну, як йому подобалися пальми ще з дитинства..

— Поглянь, — прохрипів Хрипун, — поглянь туди.

Данієль обернувся і замовк, побачивши дим. Кіт, обминаючи цікавих, швидко підходив до кожного зі своїх.

— За мною. Час іти. Рушаємо до печери.

На мосту Аренсібія, Лейва і механік стояли, обіпершись об поручні. Мовчки дивилися вниз, у порожнечу.

Відчуття самотності, безпорадності охоплювало людину тут, у центрі споруди. Нервове напруження, яке нагніталося з самого початку операції, страхітлива краса безодні приголомшували.

— Аренсібіє, — порушив Лейва прикре мовчання. Той повернув голову, глянув на нього. — Коли…

Та Лейва не закінчив. Обличчя Аренсібії було страшне — вираз грубої сили спотворив його. Довго стримуване почуття вихлюпнулося назовні.

— Дивіться, — тільки й промовив він.

Обидва обернулися.

Велична, безмежна колона диму здіймалася вгору, розпанахавши обрій по вертикалі.

Аренсібія сперся на поручні.

— Завдали ми їм перцю, Вільяме, ох, і завдали…

Лейва і механік перезирнулися. І раптом Лейва зареготав. Аренсібія сміявся і схлипував:

— Завдали їм перцю, завдали…

На механіка теж напав нервовий сміх. Реготали всі троє. Глянуть один на одного — і знову вибух сміху, чимось схожий на плач.

— Завдали перцю! Боже мій! Рознесли нафтоперегінний. Цілий завод! На друзки.

Вівторок, 19 березня.

— Дозвольте?

— Увійдіть.

Двері відчинилися, і лейтенант Густаво Санчес увійшов до кабінету.

— Сідай, — сказав капітан Велосо, вказуючи олівцем на стілець перед столом.

Кабінет був не дуже просторий. Світло-сірий колір стін приємно доповнював гаму більш темного сірого кольору шаф та робочого столу. Кабінет був на розі будинку, і крізь вікна в обох стінах його продував легенький вітерець.

Лейтенант сів і сказав, дивлячись на Велосо:

— Слухаю, капітане.

Антоніо Велосо не можна було дати його віку. Середнього зросту, худий, з тонкими рисами обличчя, гарячий, він виглядав років на десять молодшим за свої тридцять п'ять.