Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

– Почекай… може, забили її.

– От іще вигадала! Забили!

– Та так, я тобі скажу, товкти бідну дівчину…

– Ну – бідна! Видно, було за що.

– Паркан треба новий.

– Ясно… сітку натягнем.

– Влодко приїде – займеться…

– Я й сам, без Влодка, дам раду.

– Говори-балакай… О, дивись – ворушиться.

Дівчина важко звелася на лікті, почекала, поки перестане крутитися в голові, і повільно випростала руки. Спираючись на них, озирнулась довкіл. Вони побачили її обличчя в синцях, розірвану спідницю, на ногах, мов стара кора, обвисли клапті панчіх. Ось вона почала повзти, ледве знаходячи силу, щоб підтягнути тіло своє на кілька сантиметрів.

– Куди це вона?

– Не бачиш? До нас намірилася.

– Оце!

Дівчина підповзла до хвіртки й штовхнула її головою. Зойкнула хвіртка, застогнала дівчина, охнула господиня.

– Я казала – замикай на ніч хвіртку.

– От було зачинити.

– Диви, до Марчуків не поповзла.

– До нас ближче.

Дівчину покинули сили, опала грудьми на гравій, яким була посипана доріжка. Права рука лежала на квітнику.

– Мої іриси! Вони ж такі тендітні! Чого ти став як бовдур? Роби щось!

– Що я маю робити?

– Ти ж бачиш – до нас приповзла.

– От і піди зустрінь. Може, в гості запросиш? Зараз я кавусю зроблю.

– Що ти мелеш? Найшов коли кпити.

– Глянь – у Марчуків штора колихнулася.

– Я так і думала… дивляться… щоб їм повилазило, – процідила крізь зуби.

– Ті то вже хвіртку зачиняють.

– А я не казала: закрий?

Дівчина ворухнулася, підтягла руки під себе і спробувала знову звестися на ліктях. Голова метлялася з боку на бік. Нарешті світ вирівнявся в її очах. Облизала напухлі зчорнілі губи. Якусь хвилину дивилася поперед себе, наче запам’ятовувала напрямок, потім опустила голову і поповзла.

– Вона повзе до дверей.

– А ногою по ірисах, по ірисах… Ну чого вона посередині не повзе? Навмисне, чи що?

І справді, правим боком дівчина заповзла трохи на грядку, і тепер за її ногою тяглися поламані іриси.

– О, знову в них штора колихнулася, – тикнув пальцем.

– Ну й нехай дивляться, а я не відчиню.

– Потім будуть говорити.

– Не будуть. Бо ми теж знайдем що сказати.

– Був би тут Влодко… він би дав прикурити.

– Тим батярам?

– Ну.

– Диви, яка вперта.

А в її голові гуділи металеві дзвони – бом! бом! бом! – і біль розливався по всьому тілу, затоплюючи все нові й нові ділянки, так, що небавом перетворилась вона на суцільний згусток пекельного болю… нудило, гірка печія підкочувалась до горла, і вона чула її на язиці… хотілося пити… багато пити… тільки б доповзти, ще трохи, зовсім трохи, вже видно сходи і двері над ними, справа біля одвірка дзвінок… доповзти і натиснути… там порятують, напоять… пити…

– Ні, я не відкрию, – сказала твердо жінка.

– Та лягаєм уже… Чого тут стовбичити? Надивилися.

Махнув рукою і почалапав до лазнички. Жінка постояла ще трохи, слухаючи, як шумить вода, і, коли дзенькнув металевий гачок на дверях, пішла й собі.

– Попробуй тепер заснути, – зітхнув чоловік.

– Зажуй пігулку, – порадила вона.

– Принесеш мені води в шклянці… ох-ох-ох, – закректав, лягаючи.

Ось рука торкнулася нижньої сходини. Тут вона вирішила трохи відпочити. Поклала голову на сходинку і відчула велику приємність, коли прохолода згасила палаючу щоку. Лише зараз помітила на лікті торбинку. Не могла згадати, що там всередині… нарешті згадала і видобула флакон духів. Затиснувши зубами закрутку, повернула його у пальцях. Потім виплюнула закрутку і перехилила духи на обличчя. Запекло так, що вона скрикнула і тіло її сіпнулося, мов пронизане струмом. Здалося, що збожеволіє від того болю. На щастя, це не тривало довго. Біль поволі злагіднів. Затим відчула, що опритомніла. Флакон випав з руки і покотився по доріжці.

– Що це? – насторожилася жінка.

– Я там знаю…

– Як ти гадаєш, чи доповзла вже до сходів?

– Не думаю.

– Доповзти, може, й доповзе, але на сходи не зіпнеться… – сказала жінка і, заспокоївшись, перевернулася на другий бік. – А вже до дзвінка дотягтись – це й зовсім… Правда?

– Умгу…

– Не дотягнеться…

– Ще чого не вистачало… І так уже скільки часу не спимо… Завтра мені на дев’яту в «Дитячий світ».

– Чого?

– Домовився з одною, що коника дерев’яного притримає. Влодко ж малого привезе.

– А що, дерев’яний – дефіцит?

– А ти не знала? Спи…

– Умгу… – та за кілька хвилин, уже провалюючись у сон, прошепотіла: – Не дотягнеться…

Уздовж сходів були поручні, й вона подумала, що, тримаючись руками, мабуть, здужає видертись. Скільки ж їх? Усього п’ять сходинок – пусте діло. Ось тільки зведеться на ноги… ще трохи… ще… ну… ну… Нарешті поручень опинився під пахвою, і вона, стоячи на колінах, усміхнулася сама до себе, принаймні їй так здалося, що усміхається. Згадала, як малою любила смоктати металеву кульку на поручнях, та кулька була завше холодна. На жаль, тут нема такої кульки, зате є ця металева рурка, на якій вона повисла. Припала ротом і з насолодою почала злизувати п’янкий холод металу, що відразу викликав приплив слини, холодної слини. На якийсь час таким робом вдалося задурити спрагу… У голові стукали молоточки. Тугий біль у потилиці то наростав, то спадав, наче морський приплив. Знову почало нудити, і вона, звісивши голову через поручень, виблювала, голосно клекочучи. У роті було кисло і гидко. Облизала метал і лизала його доти, доки не потекла з рота слина. Струс мозку, подумала собі. Якщо нудить, значить, струс мозку… Почала пригадувати, що в таких випадках роблять. «Треба пам’ятати, що ознаки струсу мозку можуть об’явитися як за кілька хвилин, так і за кілька десятків годин, при чому весь цей час хворий нічим себе не зраджує… Якщо після удару в голову хворий втрачає свідомість, блює, а кінцівки починають тремтіти…» – у мене тремтять лише руки… лише руки… – «не відповідає на запитання…» – я відповідаю… я все пам’ятаю… чую, як шелестять дерева… запитуйте мене… – «кидається…» – це не про мене… ясно, що не про мене… – «до часу прибуття швидкої допомоги хворий повинен лежати у спокої. Не можна його поїти, ані змушувати приймати будь-які ліки, бо він може захлинутися. Варто натомість прикладати лід на чоло або інший холодний компрес…» – я прикладаю поручень… про всяк випадок… може, це й не струс… не можна поїти… Так… вперед… Але тут її занудило. І так сильно, що не втрималася й упала руками на сходи. Мусила якийсь час перечекати.

Жінці наснилося, ніби над вухом клекоче вода, і вона прокинулася. Клекотіло за вікном, чулося хрипіння і стогін. Таки доповзла… ну, чого їй треба від нас?

– Ти чуєш?… Де там… спить, як хом’як…

Жінка накрилася з головою і спробувала уявити щось приємне, щоб легше заснути. У пам’яті виринуло побите дівоче обличчя. Вилаявши свою алергію на пігулки, почала думати про Влодка.

Вона повинна добратися до дверей… невідомо, скільки часу зосталося… може, й зовсім нічого… Добре, що згадала – пити не можна. А то б перше, що зробила, – попросила