Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

А вона собі думала: «Ну ось, я й сказала йому. Напевно, повірив. Тепер нехай собі одружується. Те, що я йому оповіла, пам’ятатиме все життя. Душно… Вікно б відчинити…»

А він ходив по кімнаті й не знаходив собі місця. Та маленька несмілива підозра, що хвилину тому тільки злегенька ворухнулася, тепер розрослася до неймовірних розмірів.

Бачив перед собою, неначе в кіно, як те все відбувалося…

Може, навіть не один раз…

– Слухай… Це було раз? Це було єдиний раз у твоєму житті?… Ти більше ніколи не сходилася з ним?

Він зупинився над нею і з тривогою вдивлявся в обличчя, але воно було непорушне й холодне. Тоді припав на коліна, взяв у долоні її голову і потряс нею.

«Коли я був малим, то любив трясти скарбничкою, щоб почути дзвін грошей. Одного разу взяв скарбничку, покалатав нею біля вуха й не почув нічого. Розумієш, нічого…»

– Ти не могла! Не могла! Як ти могла?! Скажи, що це був єдиний раз! Скажи, що цього не було ніколи!

«…Тоді я впав на підлогу і плакав…»

1973

Дзвінок

Зненацька їх розбудив галас на вулиці. Біля будинку зчинилася сварка, чоловічі й жіночі голоси поступово набирали сили, окремі слова, здебільшого лайливі, вдавалося проти бажання розпізнати. Їй було соромно чути це у присутності чоловіка, і тому вдавала, буцім спить, але ось і він почав прокидатися – завовтузився, крекнув, потім торкнув за рамено рукою.

– То в нас під вікнами?

– Умгу.

– Ну… – ліжко заскрипіло. – Зараз я їм…

Позіхаючи, намацав ногами пантофлі і, роздратовано бурмочучи під ніс, посунув до вікна, але спинився посеред кімнати, коли вона зашипіла:

– Ти чого? Дурний? Іди лягай. Треба тобі?

Галас уже був такий, що долинали не тільки окремі слова, але й цілі фрази, переплітаючись вужами, спинались по їхніх вікнах і проникали крізь шиби до покою, а тут уже хазяйнували як свої, розкидаючи меблі й дзеркала, кипіли і булькотіли, обпікаючи пекельним варивом вуха. Когось було спіймано з чужою дівчиною, і тепер той, кому раніше належала, доводив своє право на власність («Я вас застукав!»), один дівочий голос намагався щось пояснити, інший заспокоював і просив не втручатись, а їх перекрикував голос третього хлопця («…кінчай, чудаки, давай замнем, ну, дай лапу») – все це сипалося горохом, наче всі вони боялися, що ось-ось настане кінець світу і не встигнуть договорити.

Врешті не витерпів і, підкравшись обережно, так начеб його кроки у м’яких пантофлях могли почути оті на вулиці, відхилив штору. Біля їхньої хвіртки згрудилося троє хлопців і дві дівчини.

– Іди лягай, – гукнула жінка. – Покричать та й розійдуться.

– Та тут на бійку заноситься.

– Правда?

Могла й не перепитувати, бо вже й сама почула звук глухого удару – щось чвакнуло, крик, зойк, потім іще один удар, потім іще один…

– Ти бач, що роблять!

– А що? – Вона вислизнула з-під ковдри й за мить так само припала до вікна.

Билося двоє, третій розбороняв, а дівчата галасували і пробували влізти між них. Ось гухнуло хвірткою, і паркан ходором пішов.

– Я так і знав – поламають паркан.

– Може, закричати до них?

– Еге, ще, дивись, вікно розіб’ють. Що такому – кине каменем…

– А Марчуки що – не чують? – кивнула на будинок через дорогу.

– Може, й чують. Їм що… не під їхніми ж вікнами…

Раптово усе стихло, змовкло, застигло, і це було настільки несподівано, що в обидвох спостерігачів пробіг мороз по спині – дівчина, яка була причиною бійки, щось вигукнула.

– Що вона сказала?

– Не розчув…

Те, що вона сказала, очевидно, прояснило ситуацію, бо хлопці миттю покинули молотити один одного і повернули потовчені обличчя у її бік. Їхні руки з затисненими п’ястуками звисали вздовж тіл. Вони дивилися на неї мовчазно і люто, у світлі ліхтаря виразно виднілись оці зловісні погляди, аж господиня за вікном злякано зіщулилась, і здалося їй, що зуби цокочуть, а тому їх міцно зціпила, відчуваючи, як приливає до голови кров.

– Що ж то буде?… – прошепотіла і несміливо зиркнула на чоловіка. Той теж був наляканий і пальцями лівої руки закрив рота, може, боявся, що закричить.

– Точно? – процідив один з хлопців, і в голосі його відчувався так само страх.

– Точно! Щоб ти знав! – кинула дівчина, і був у її голосі страх.

– Ну, падло, поняв… – прошипів другий хлопець. – А я через неї, поняв… Ух, шакалка… – І був у його голосі страх.

– Та що ви… ну прямо… – замахала руками її подруга. – Вона ж пошуткувала… – але був у її голосі страх.

– Пошуткувала, да?

– Ясно…

– Пошуткувала, да?

– А я, поняв, з-за неї…

– Ну, харе, хлопці… шуток не розумієте?

– Пошуткувала, да? Я тебе питаю – пошуткувала, да?

– Нє-е, ти поняв?

– Чуваки, кінчай базар-вокзал!

– Я такі шутки в гробу, знаєш?

– Ге, ти поняв?

– Хлопці, та ви що?

– Я, поняв, такі шутки не прощаю, поняв… Руки!.. При собі, поняв!

– Хлопці, перестаньте! Я закричу!

– Заткнись, поняв!

Господиня зойкнула, але так тихо, як миша, і руки спазматично вхопилися за штору, аж та вгорі затріщала, і чоловік буркнув: «Порвати хочеш?» І руки опали. Зараз закричу, подумала вона. І закусила нижню губу.

Хлопець з усієї сили шарпнув дівчину за волосся, вона полетіла на підставлений кулак другого хлопця. За мить її збили з ніг – впала на коліна і ввібрала голову в плечі. Біла куртка на плечах розійшлася, і засвітилося червоне око светра, наче рана.

– Шизанулися?! – скрикнула друга дівчина.

– Чуваки!

– Руки! Поняв! А то й ти заробиш!

І посипались удари, і скрутилося тіло її, і впало на землю, звивалося воно і скавчало під тими ударами, а як взялися копати – з розмахом, зі смаком, прицілюючись, щоб не на пусто, – почала вона качатися по землі, коліна до живота притискаючи і голову в руки ховаючи, і крик її бився у засліплені вікна, і відскакував, і котився по вулиці, аж луна йшла, аж доки не перестала кричати, і тільки стогнала, а танець довкола неї продовжувався, цей ритуальний доісторичний танець довкола жертви, цей танець без музики, під глухі удари, під вистукування каблуків, танець, якому, здавалося, не буде кінця.

Жінка скиглила в жменю, а чоловік розгнівано сопів. І охкав старий паркан. І старанно світив ліхтар. І тремтіла ніч.

Нарешті вони відскочили від скрученого в клубок тіла, важко дихаючи, один почав застібати сорочку, але катма було ґудзиків, другий витер піт з чола.

– Пішли, хлопці, – сказав до них третій. – Хватить…

– Як же її… тут… тут лишити? – спитала друга дівчина.

Ті, що били, зиркнули нерозуміючими очима.

– Нічо… оклигає…

– Давай, поняв… пішли…

– Буде знати…

– Пошуткувала, поняв…

– Ось її сумочка, – сказала дівчина.

– Кинь біля неї.

– Ну, що ти, поняв… – до дівчини: – …харе нюні пускати.

– Шизуха косить наші ряди.

– Давай, чува, лиши її… вилежиться…

Вони потягли за собою її подругу і розчинилися в темряві.

– Фу-у… – важко