Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

підняли на сміх міські жителі. Провідна газета міста скаржилась, що найвизначнішого поляка всіх часів зобразили як «сірого привида»[121]. Макет заввишки в чотири яруси ніколи так і не було перенесено в бетон. Поцілений блискавкою влітку 1939 р., він скотився з пагорба за межі армійської бази у річку. На цей проект Пронашка надихнув рядок великого суперника Міцкевича, Юліуша Словацького, який порівняв Міцкевича з литовським богом; його пам'ятник спіткала доля ідолів язичницької Литви після навернення у християнство.

1939 року у Вільні споруджували інший пам'ятник Міцкевичу. Після того як армія представила свій проект, місто продовжувало шукати досконаліші альтернативи. Генрик Куха, польський єврейський скульптор, обраний автором муніципального пам'ятника, завершував того літа гранітні барельєфи. У вересні в його незакінчену роботу влучила німецька бомба. Якщо й було промовистіше знищення пам'ятника, ніж блискавкою в липні 1939 р., то ним став бліцкриг у вересні 1939 р. Цього місяця нацистська Німеччина та Радянський Союз захопили та поділили Польщу. 1939 року Сталін подарував Вільно Литві, а в 1940 р. приєднав Литву до Радянського Союзу. Потім, у 1941 р., нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, знищивши віленських євреїв у 1941–1944 рр. За нацистської окупації гранітні уламки пам'ятника Кухи були використані, щоб розширити головну дорогу цвинтаря[122]. 1944 року повернулась Червона армія, й у Литві відновили радянську владу. У 1944–1946 рр. віленських поляків було депортовано.

«Хай, Альфе, пам'ять нас таких лишає, як ми були».

У радянській Литві ці гранітні уламки, здається, забрали з цвинтаря і віддали місцевій художній академії. Та хіба потім країну русифікували, мистецтво каталогізували, а поета забули? Ні, далеке від перетворення на російську Вільну, місто стало литовським Вільнюсом, а Міцкевич — литовським національним поетом. 1984 року в радянському Вільнюсі литовці досягли того, чого не змогли поляки: встановили статую Міцкевича (чи радше, Міцкевічюса) роботи Гедимінаса Йокубоніса. 1996 року в незалежній Литві частину оригінальних гранітних уламків додали до основи цього нового монумента. Від польського пам'ятника до каміння на цвинтарній дорозі і до мистецьких фрагментів литовського пам'ятника: цей романтичний хаос, справді романтична ідея національного воскресіння була неправдоподібно втілена в публічному мистецтві та політичному житті. Литовці здобули Вільнюс під час Другої світової війни, литовізували своє публічне життя за радянського панування, відібрали великого поета в поляків і, зрештою, здобули національну незалежність. Про те, як це відбувалось, піде мова в наступних двох розділах.

Розділ 4

Друга світова війна та Вільнюське питання

(1939–1945)

О свідки давніх літ, Литви старої свідки,

Ви, Вітенезові, Міндовині політки,

Ви, Бєловезьких пущ, Понарські дерева!

Тут Гедимінова відважна голова

По вловах при вогні колись-то спочивала;

Ведмежа шкура їй за постіль слугувала,

І князя тішили Ліздейкові пісні.

Залізний вовк йому привидивсь тут вві сні,

І, в цьому бачивши богів наказ всесильний,

В борах поставив він велике місто Вільно,

Що вовком дивиться крізь темну гущину,

Немов ховаючи глибоку таїну

І соснами свої боронячи границі.

Од Вільна — як колись од римської вовчиці —

Постали і Кейстут, і Ольгерд запальний,

Завзяті до меча, до ловів та війни...

У Гедиміна сні таївся зміст глибокий,

Бо не жила б Литва і довгі, й славні роки,

Якби не стало в ній заліза і лісів.

Адам Міцкевич, «Пан Тадеуш»

(Париж, 1834)

Старшому братові Ізраїлю — повагу, братство,

допомогу на шляху до його вічного й земного щастя.

І рівні зі всіма права.

Адам Міцкевич,

«Набір принципів» (1848)

У вересні 1939 р., коли нацистська Німеччина та Радянський Союз захопили Польщу, Вільно було єврейським містом у повному сенсі цього слова. Місцеві євреї мали багато рис, яких бракувало місцевим християнським патріотам. Як група вони значно відрізнялись від білорусів, литовців і навіть поляків. Хоча останніх у Вільно було більше, євреї становили третину міського населення. Поколіннями вони селились у самому місті й століттями творили писану історію краю. Старші з них говорили більше російською, ніж польською, що виказувало спадок Російської імперії. І все-таки загалом писемність та історична свідомість євреїв викликали заздрість національних діячів усіх гатунків. Більшість єврейських дітей навчалися на їдиш чи івриті. Вільно залишалось центром єврейського культурного життя в міжнародному масштабі. Відокремлені польсько-радянським кордоном від Києва та Одеси, євреї навчались у Вільні, таким чином повертаючи місту статус, який воно мало в Речі Посполитій. 1925 року тут було засновано Єврейський науковий інститут (ЇВО). Видатні поети, такі як Абрагам Суцкевер (1913–2010), які писали на їдиш, створили гурток «Молоде Вільно». Видається, що в міжвоєнному Вільні освічені євреї брали участь не в одному, а в трьох непримиренних «національних відродженнях»: поширенні єврейської народної культури на їдиш в межах Польщі; розповсюдженні писемності на івриті в очікуванні переселення до Палестини; а також спробах опанувати державну мову й асимілюватися з поляками.

Євреї усіх поколінь, а особливо молодь, були політизованішими за інших мешканців міста. Не маючи власних шляхти та селянства, вони уникли класових конфліктів і статусних комплексів, що переслідували інші політичні групи міжвоєнної Польщі, які намагались втілити в життя свої масові ідеології. З іншого боку, між євреями не було згоди щодо того, яка саме територія — Польща чи Палестина — була відповідною сценою для їхньої політичної діяльності, а також до якої міри послідовники юдаїзму взагалі могли брати участь у політиці. Єврейське міське політичне життя, якщо воно існувало, було фрагментованіше навіть за польське. Хоча його інтенсивність та подрібненість свідчили про соціальну ізоляцію та непевну позицію євреїв у польському місті, єврейське життя мало вражаючі досягнення. Ця тяглість єврейської культури, що перевищувала навіть найсміливіші припущення національних істориків, і занурення єврейської політики в модерність у XX ст. затьмарили найбільші здобутки будь-якої християнської національності. Порівняння Вільна з «Литовським Єрусалимом» чи насправді «Північним Єрусалимом» не вимагало особливих доказів. Це місто було однією зі столиць другої Європи, Європи їдишемовних євреїв-ашкеназі, особливої групи, що аж до 1941 р. жила за своїми власними законами[123].

Існувало також інше Вільно, польське, яке разом із Варшавою, Львовом та Краковом було одним із чотирьох центрів польської цивілізації. У 1939 р. польська мова була тут мовою влади та культури, більшості районів та осель, дедалі більше поширюючись навколишніми селами. 1919 року, рівно через століття після випуску Міцкевича, Юзеф Пілсудський відродив Віленський університет. Як і в 1803–1830 рр., у 1919–1939 рр. тут надавали вищу освіту польською мовою полякам, росіянам, білорусам і литовцям. Крім того, університет також приймав і часом культурно призвичаював євреїв. Міграція та польська державна влада призвели до того, що більшість з 220 тис. віденських мешканців вважали себе поляками. Частина з них були євреями, які сприймали