Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Я пройшов до вікна і натиснув непомітну кнопку під підвіконням. У підлозі частина паркету прийшла в рух, зсунулася вбік, і я почав діставати те, що заховав дуже давно, сподіваючись, що воно мені ніколи не знадобиться: лазерон та модифіковані вихідні коди "Мороку", записані на флешсимбі. Флешсимб я одразу ж приліпив до скроні, і він за кілька хвилин зник, прописавши мод-коди паралельно з основною програмою.

А потім я всівся в крісло посеред кімнати й глибоко задумався. Навіщо мені це все? Я відчуваю, що затесався в небезпечну гру, де поки що є пішаком, та й ще таким, що не бачить загальної картини, а споглядає лише одну свою клітинку на шаховій дошці. Влізши в якісь незрозумілі розбірки між двома великими корпораціями "Смарагду", я вже поставив під загрозу єдину рідну мені людину, бабусю, та найкращого друга.

Ця дівчина, Даяніра чи Кі, вона ж мені ніхто! Я так гарно маскувався! Був, як глузував Гречук, "законослухняним громадянином"... І так необачно вляпався! Морочив дрібні компані, обводив навколо пальця багатих і недалеких нуворишів, чудово вправлявся у зломі банківських систем... Але все це було для замовників, за гроші, через третіх людей, інкогніто! Морочиста знали і в поліції, і в пресі... Але не знали, хто це.

Для мене найголовнішим було те, щоб ШІ Віктор не вирахував мене. Бо я ще не був готовим вийти у вірт відкрито. 

Проте десь у глибині душі я розумів, що, можливо, час настав. І ця дівчина, що зустрілася в мене на шляху, просто стала каталізатором процесів, які чекали на активацію. Що ж, я не звик відступати.

Я втягнув пошкодженого Краба в квартиру, прикрив двері. Склав у наплічник все, що здавалося мені необхідним. Поки спускався ліфтом на перший поверх, замовив на завтра ремонт робота, дверей і замків. Сподіваюся, завтра для мене наступить. Вирішив лишити мотоцикл на парковці. Шкода буде, якщо він постраждає, бо халепи так і сиплються мені на голову. 

Я йшов до Самійленка. Його офіс знаходився тут же, у восьмому районі. А отже, далеко ходити не доведеться.

Наступила глуха чорна ніч. Небо затягнуло хмарами, напевно, збиралося на дощ. Було прохолодно, я увімкнув в куртці режим обігріву й одразу ж стало комфортніше. Здійнявся вітер, шмагав по щоках, змушував пригнати й відвертати голову від рвучких хльостів.

Восьмий район – це район високих будинків, вузьких автомагістралей, та яскравих вивісок і реклам. До опівночі рекламні голограми царювали в небі. І хоч коштували дуже дорого – це було того варте. Кожна мала свою окрему частинку в небі, строго визначену й розраховану до міліметра. Об’ємні й пласкі, різнокольорові й ахроматичні, величезні й маленькі – вони сліпили очі, як тільки сутніки опускалися на «Смарагд». Тому мешканці зони часто носили антиблікові окуляри, лінзи, або вживляли в очі спеціальні захисні фільтри.

Але після опівночі вся яскрава «небесна» реклама зникала – таке правило ввели дуже давно після того, як схимці дослідили вплив отого всього на психологічний стан мешканців зони. Виявилося, що це негативно впливає на організм людини, виснажує, робить агресивними й дратівливими. І за наказом ШІ Віктора після опівночі наступала безрекламна пора. Світло вуличних ліхтарів падало на дорогу в провулку, куди я завернув, щоб оминути ще кілька кварталів між височенними хмарочосами і потрапити до місця призначення – Купола.

Саме там знаходився центральний офіс Самійленка Євгена Тарасовича, брата Гречука. Куполом цю будівлю можна було назвати з натяжкою: швидше всього була схожа на три напівсфери, поставлені одна на одну. Кожна була трохи менша за іншу, і дві нижні були зрізані, на них громадилася наступна частина. На самій горі цієї специфічної круглої піраміди, схожої мені на складені одна на одну перевернуті тарілки, одна одної менші, знаходилася квартира Самійленка, а на першому та другому поверхах – офіси, лабораторії та склади.

План Купола можна було безперешкодно знайти у вірті, тому я завантажив його в пам’ять і дорогою роздумував, як же потрапити до глави корпорації «Самійленко і Ко» так, щоб не привернути уваги надмірним шумом. Наскільки я розумів, будівля добре охоронялася і мала чотири центральних і чотири чорних входи. І я прораховував варіанти, куди краще поткнутися.

Провулок, яким я простував, звіряючись із навігатором, несподівано виявився досить темним. Я скинув наплічник, почав намацувати ліхтарик у боковому відділенні. Як раптом неподалік під стіною будинку заблискотіло сіро-блакитне сяйво. Неначе там хтось увімкнув екран вірттіві. Це було дуже, дуже погано!

Намагаючись не робити різких рухів, я відкрив центральний відділ наплічника й повільно витягнув лазерон, натиснувши кнопку його активації ще всередині рюкзака. Сіро-блакитних плям побільшало. Ліворуч я нарахував три, трохи попереду праворуч – дві. Не озирався назад, боячись упустити з виду тих, що попереду.

Вже не вдягаючи наплічник, я повільно пішов уперед, задіявши на повну силу додаток нічного бачення в очах. Навколо стало видно, неначе в похмурий безсонячний день. Я бачив попереду метрів за двісті кінець провулку, де по одній з центральних доріг ще інколи проїжджали машини. Але те, що я помітив біля себе дуже близько, робили мої шанси досягти кінця цього глухого провулку мізерними.

Мене оточували волкани.