Читати книгу - "Друга одіссея"

Вальтер Керноу знав це теоретично, але не відчував на своїй шкурі, доки не побачив усю стометрову довжину «Діскавері», що загрозливо оберталася; «Леонов» тримався від неї на безпечній відстані. Сила тертя протягом років гальмувала вісь центрофуги «Діскавері», обертаючи іншу частину конструкції. Зараз покинутий корабель крутився по своїй осі, немов жезл у руках у мажоретки.

Перше завдання — зупинити це обертання, яке робило «Діскавері» не лише незручним, а й майже неприступним. Ставши в парі з Максом Брайловським на порозі герметичного люка, що вів у безодню, Керноу раптово відчув себе некомпетентним, ба навіть неповноцінним; його фах не передбачав виходів у відкритий космос. Він навіть понуро пробурчав: «Я космічний інженер, а не мавпа в скафандрі», — але робота чекала. Керноу єдиний, хто мав знання та уміння, необхідні для порятунку «Діскавері» від сили тяжіння Іо. Макс і його колеги, вивчаючи незнайомі електричні схеми та обладнання, витратили б на це забагато часу. До того, як вони опанують механізми контролю за «Діскавері», корабель може впасти в сірчані вогнища внизу.

— Ти ж не боїшся? — запитав Макс, перед тим, як вони одягли шоломи.

— Принаймні не настільки, щоб обгидити свій скафандр. А так — звичайно, боюсь.

Макс гигикнув.

— Я тебе підбадьорю, першого разу так і має бути. Та не хвилюйся, я в мить доправлю тебе туди на своїй — як ви це називаєте?

— Мітла. На них іще відьми літають.

— О, так. Ти хоч коли-небудь користувався цією «мітлою»?

— Якось спробував, але моя мітла втекла від мене. Іншим це здалося дуже кумедним.

Є професії, що передбачають унікальні й характерні інструменти: гак вантажника, круг гончара, кельма муляра, молоток геолога. Люди, які проводили більшу частину свого часу в невагомості, винайшли мітлу.

Це дуже простий прилад — порожниста рура з метр завдовжки зі стременом на одному кінці й ручкою, закрученою у петлю, на другому. Якщо натиснути кнопку, вона могла видовжуватись у п’ять-шість разів, а внутрішня амортизаційна система дозволяла досвідченому користувачеві виписувати найнеймовірніші маневри. Стремено за потреби могло перетворюватися на гак або кіготь; існувало ще багато інших модифікацій, але базова модель мала саме такий вигляд. На позір могло здатися, що цим пристроєм дуже просто користуватися, однак то було оманливе враження.

Помпи закінчили викачувати повітря, засвітився надпис ВИХІД; зовнішні двері розчинилися, і астронавти повільно випливли в прірву.

«Діскавері» оберталася за двісті метрів, пливучи за ними по орбіті Іо, яка заполонила півнеба. Юпітера не було видно, він обійшов супутник з іншого боку. Вони свідомо дочекалися саме такого розташування небесних тіл, прагнувши використати Іо як щит і захиститися від випромінювання, яке курсувало від планети до супутника, пов’язуючи два світи. Але навіть так рівень радіації був небезпечно високим; астронавти мали лише п’ятнадцять хвилин на те, щоб зробити все необхідне.

Майже одразу Керноу почав скаржитися на проблеми з костюмом.

— Коли ми вилітали із Землі, він сидів на мені ідеально. А тепер я бовтаюсь усередині, немов горошина у стручку.

— Це природно, Вальтере, — втрутилася в розмову лікар Руденко. — У стані гібернації ти схуд на десять кілограмів, і це тобі не зашкодило. А три кілограми з утрачених ти вже дібрав.

Доки Керноу вигадував, що б таке відповісти, виявилося, що він м’яко, але неминуче відпливає від «Леонова».

— Просто розслабся, Вальтере, — сказав Брайловський. — Не намагайся керувати. Дозволь усе зробити мені.

Керноу помітив легкий димок із наплічника свого молодшого колеги, доки крихітні моторчики поволі штовхали їх до «Діскавері». З кожною невеликою хмарою диму тоненькі буксирні троси натягувались, і він починав рухатися за Брайловським, але не наздоганяв його перед тим наступним вихлопом. Стрибаючи вперед-назад на тросі, Керноу почувався немов йо-йо — землян знову, уже вкотре, захопила мода на ці штуки.

Був лише один безпечний спосіб наблизитися до покинутого корабля — підійти до центра, навколо якого повільно оберталася «Діскавері». Центр обертання «Діскавері» розташовувався десь у середній частині судна, недалеко від головного комплексу антени, і Брайловський зі своїм неспокійним партнером на припоні прямував до цієї ділянки. «Як він збирається одночасно зупинити нас обох?» — запитував себе Керноу.

Із цього ракурсу «Діскавері» скидався на величезну струнку гантель, що повільно молотила небо перед ними. Зробити один оберт забирало в корабля кілька хвилин, проте дальні кінці рухалися досить швидко. Керноу пробував не дивитися на них, а зосередитися на нерухомому центрі, що наближався.

— Я сам з усім впораюся, — сказав Брайловський. — Не намагайся допомогти і нічому не дивуйся.

«Що це він має на увазі?» — міркував Керноу, стараючись залишатися незворушним.

Усе сталося за п’ять секунд. Брайловський працював «мітлою»: спершу він розсунув її на всю довжину до чотирьох метрів і зачепився за корабель, що наближався. Мітла почала складатися, її внутрішня пружина поглинула значну частину імпульсу Брайловського; але ні, космонавт не залишився біля антени, як цього очікував Керноу. «Мітла» розсунулася знову, відкинувши росіянина назад на такій швидкості, що він відскочив від «Діскавері». Брайловський пролетів лише в кількох сантиметрах від Керноу, прямуючи назад у космос. Це сталося настільки блискавично, що американець устиг помітити лише широку усмішку на його обличчі.

За секунду трос, який з’єднував їх, сіпнувся, вони обидва різко уповільнилися, поділивши між собою гальмівний імпульс. Їхні протилежні швидкості точно знівелювали одна одну; Брайловський і Керноу майже без руху зависли навпроти «Діскавері». Керноу мав лише дотягнутися до найближчого поручня і підтягнути їх обох до космічного корабля.

— Ти колись грав у російську рулетку? — запитав він, відсапнувши.

— Ні, а що воно таке?

— Я тебе колись навчу. Майже така саме гарна забава, як оце.

— Сподіваюся, Вальтере, ти не припускаєш, що Макс міг би зробити щось необдумано небезпечне?

Голос лікаря Руденко звучав так, немов вона була справді шокована трюком Брайловського, тож Керноу вирішив не відповідати — інколи росіяни не розуміли його своєрідного почуття гумору.

— А ви майже мене обдурили, — пробурмотів він не досить голосно, щоб Руденко розчула його слова.

Тепер вони перебували в самому центрі покинутого корабля, і Керноу вже не помічав, що вони обертаються, особливо коли зафіксував погляд на металевих тарілках прямо по курсу. Наступний об’єкт, якого вони мали досягти, це драбина, яка простягалася удалину до тонкого циліндра, що являв собою основні приміщення «Діскавері». Сферичний командний модуль на його дальньому краї, здавалося, розташовувався за кілька світлових років від астронавтів, хоча Керноу розумів, що відстань між ними лише п’ятдесят метрів.

— Я піду перший, — повідомив Брайловський, розмотуючи трос, який тримав їх