Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш , Еммі Берн "

Міла 

Від цих привітань, мені стає погано. Хочеться на свіже повітря, не знала що на наше весілля у ресторан, прийде так багато відомих людей. Навіть прокурор області із дружиною тут. Тільки з мого боку нікого. Павло мене зі всіма знайомив, з сторони ми дійсно виглядали як закохана пара. Я старалась завжди посміхатися, та відповідала із ввічливістю.

— Я відійду на терасу на декілька хвилин – не запитую, а кажу по факту. Павло киває, та я спокійно йду.

Вдихаю прохолодне вечірнє повітря, легкий вітерець торкається моєї шкірки, викликаючи приємні мурашки.

— Також не витримала цієї вистави? – здригаюсь від несподіванки, та обертаюсь на голос, це син Павла.

— Трішки. Мене звати Міла – протягаю йому руку, тільки от він не спішить відповідати.

— Даня. Давай на чистоту, ми з тобою не друзі. Бачитись будемо рідко, як ти помітила ми з татком не сильно спілкуємося. Та скоро ти сама зрозумієш чому. Мені байдуже на твої мотиви, я не маленький, та бачу що між вами нічого не має – він говорив спокійно, без презирства чи злоби. Я не розуміла як поводитись, у мене виникло безліч запитань.

— Гості знають хто ти? – тихенько запитую, а то я до сьогодні не знала про його існування.

— Такий ж самий гість як вони. До зустрічі Міло – Даня йде, а я так й не зрозуміла, то знають чи ні?

Я ще декілька хвилин просто любувалась небом, жодної зірочки. Буде дощ. У дитинстві завжди так орієнтувалася, по зорях.

У середині наростає паніка, тіло проходить холод. Біля входу в ресторан, який звідси добре видно, стоїть Левицький.

Відходжу на крок назад, у середині наростає сильний страх. Для чого він прийшов? Потрібно попередити Доманського, та бути поруч з ним.

Та не встигаю зробити й кроку, як мій телефон починає відбувати. Тремтячими руками витягаю його із сумочки. На екрані світитися несвідомий номер, повертаюсь до Левицького, він рукою показує підняти. Це він.

Прикладаю телефон до вуха, та застосувавши подих чекаю що йому потрібно.

— А мене не запросили. Та я все одно із подарунком, тобі сподобається – його голос, та тон з яким він все промовляє викликає у мене огиду.

— Мені не потрібно твоїх подарунків – холодно відповідаю, вклавши всю силу у голос.

— Обернись до гостей, та скажи що бачиш – він посміхається, виродку весело, а я тремтячими ногами підходу так щоб бачити всіх.

Тільки я нічого дивного не помічаю, офіціанти розносять напої та їду. Всі про щось спілкуються.

— І що я повинна побачити? – сміливіше запитую, він блефує. Просто хоче налякати мене.

Знаходжу очами Павла, він кидає на мене швидкий погляд, та знову продовжує з кимось розмовляти.

— Подивись по кутах, тільки уважно дивись – паніка потроху повертається. Він так впевнено говорить, що я починаю оглядати кожний кут.

Там стоять чоловіки, по одному у кожному куті.

— Наших охоронців більше, я можу тільки закричати і їх схоплять – стримую тремтіння, все буде добре.

— Ти не зрозуміла, вони не для того, щоб нападати, а щоб не випускати – що? Серце починає швидко битись, я не розумію про що він.

— Що ти задумав? – запитую, та намагаюсь знову знайти очами Пашу.

— Зірвати всіх до біса. Ти думала я проковтну. Ні, у тебе останній шанс все виправити – роблю декілька кроків назад, проходячи у глиб вітальні. Це брехня. Не правда.

Повертаюсь лицем до нього, він ж жартує.

— Ти блефуєш – тремтячим голос промовляю, несила стримати хвилювання.

— Не злякайся квіточко – Левицький піднімає руку, та за секунду вибухає одна із машин.

Вибух був настільки сильним, що я впустила телефон. У середині почалась сильна паніка, люди почали кричати та старатись вибігти на вулицю. Тільки от двері були зачинені. Мені не вистачає повітря, серце дуже гучно б'ється. Та я заставляю себе взяти телефон, він не жартував.

Божевільний. Він точно збожеволів.

— Це тільки початок. Від тебе залежить, що буде далі – солені крапельки вже стікали по щічках. Це абсурд, жахливий сон. Не правда.

— Щ-щ-що ? – все на що вистачає моїх сил, на терасу забіг Доманський, та одразу ж підбіг до мене.

— Дай йому телефон – тремтячою рукою передаю йому трубку, та хапаюсь за його руку.

Паша декілька секунд слухає, а тоді темним мов ніч поглядом дивиться на мене. У його погляді була страшна лють, він дещо подивися у моєму телефоні, та став ще злішим. Я машинально відійшла на крок назад, а Доманський зробив крок до мене, викинувши мій телефон геть. 

— Міло, ти пожалкуєш про це. Ти тепер моя, я хотів все зробити по хорошому, а ти так. Ти пожалієш про свій вчинок Сіховська – стальний тон, погляд який готовий мене просто тут убити, випливав жахом у середині.

Павло боляче схопив мене за руку, та провів у середину. Двері вже відчинилися, на нас всі дивились, та крім злого мов диявол Павла я більше нічого не бачила. Що він йому сказав? Я ж нічого не зробила? Та сказати щось я не можу, страх заблокував цю можливість.

Ми не прощались з ніким, він просто силою тягнув мене за собою.

Паша відкрив машину та кивнув, щоб я сідала в середину. Мені нічого не залишалось, як послухатись. Нам потрібно поговорити, я не знаю що там сказав той виродок, але точно щось страшне.

Доманський сідає за водійське сидіння, хоч він пив, та дуже сильно б'є дверцятами. Вся машина здригнулась, як ще вони від такого удару не відвалилися. У мене ще більше страху у середині стало, я вже боюсь починати розмову у машині.

— Паш – тремтячим голосом звертаюсь

— Там був мій син. Чорт. МІЙ СИН. Я ще в ЗАГСІ помітив, що з тобою щось не то. А ти он як? – він в люті, гарчить мов звір. Я сильніше втискаюсь в крісло, з очей продовжують текти сльози.

— Я нічого не зробила – приречено промовляю, я ж нічого поганого не зробила. Машина різко зупиняється, добре що я пристебнута, а то б точно лицем у панель вдарилась.

— Звісно, ти тільки сказала. Я більше на твої сльози не поведусь Еміліє. Сука, яка ж ти сука – Паша б'є руками по керму, а мене охоплює ще сильніший жах. З ним сьогодні явно не потрібно говорити.