Читати книгу - "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"

Дан

Анна мирно спала на диванчику, вкрита моїм піджаком. Частинка її незворушного обличчя була схована за комірцем. Мабуть, це вперше я бачив її такою спокійною. І мені, чесно кажучи, подобалося дивитися на неї. Я навіть крісло підсунув ближче, щоб краще бачити її.

Я сперся ліктями до колін, опустив голову вниз і втомлено видихнув. Не варто було так близько підпускати її до себе. У мене була одна ціль — вбити Чорного та Анну. І якщо з Германом нічого не змінилося, то з Анною… Я знову подивився на неї та задумано потер пальцями своє підборіддя. Я не зможу вбити її…

Минали години, коли я ось так дивився, як вона спить. Анна уже перевернулася на спину, розкинувши руки біля своєї голови. Раптом почувся рингтон мого мобільника, і я здригнувся.

Годинник показував лише четверту ранку, тому я трохи здивувався такому раптовому телефонному дзвінку від Демʼяна.

Я вимкнув звук, щоб не розбудити Анну, підвівся з крісла та підійшов до вікна.

— Слухаю, — тихо сказав я, коли підняв слухавку.

— Негайно приїдь до мене! – суворо наказав Демʼян.

Я озирнувся на Анну, що все ще міцно спала. Вона попросила мене залишитися з нею, і я пообіцяв, що зроблю це. Мені не хотілося їхати ось так серед ночі. І в грудях неприємно зашкребло, скручуючи нутрощі в тугий вузол. Це було щось схоже на хвилювання. Чорт, я не хотів залишати її саму! Мені буде спокійніше, якщо я бачитиму на власні очі, що вона в порядку.

— Я не можу, — твердо сказав у слухавку.

— Я не питаю, чи ти можеш, — Демʼян, здається, злився. — Я сказав тобі приїхати. Вже!

Дзвінок обірвався. Я сильно стиснув в руках телефон, продовжуючи спостерігати за Анною. Демʼян не телефонував би мені в такий час, якби це не було щось серйозне. Я задумався і на мить пригадав для чого взагалі зʼявився в житті Анни. Це завжди було бажання помсти, але ніколи не вона.

Вибір було зроблено моментально. Я не міг не послухати Демʼяна — свого боса та людину, що колись допомогла мені. Я мав бути вдячним йому за те, що він дозволив мені помститися Чорному та вбити його, хоча сам Демʼян хотів цього не менше.

Я забрав з верхньої шухляди ключі з автомобіля Анни. Вона точно вистежить автівку, як тільки помітить мою відсутність.

— Мені треба відлучитися, – сказав я Антону на виході з клубу.

— А Анна? – перепитав хлопець.

— Ти можеш постояти біля дверей її кабінету. Власне, я й хотів попросити у тебе про це.

— О, гаразд! — без заперечень зголосився Антон.

На його обличчі зʼявилася усмішка, і я вперше помітив те, чого не помічав раніше. Вона подобалась йому…

– Але не заходь до неї в кабінет, зрозумів? – попередив я. — Анні це не сподобається, а у тебе можуть зʼявитися проблеми.

Я навіть думати не хотів про те, що Антон може побачити на дивані оголену Анну. Ці думки породжували в мені дивну злість, але я врешті взяв себе в руки.

— Я зрозумів, — Антон кивнув головою.

З його задоволеного виразу обличчя мені здалося, що йому цілком подобається перспектива постояти біля кабінету Анни. Мабуть, його вдовольняла одна думка про те, що він буде так близько до неї, навіть якщо й за стіною.

— Я скоро повернуся, – сказав йому, нагадуючи, що саме я — її охоронець, а не він.

Я вийшов з клубу та швидко спустився сходами на стоянку. Застрибнув в чорну іномарку, а тоді завів двигун. У мене не було надто багато часу, а ще мені чомусь хотілося якнайшвидше повернутися назад.

Я залишив автомобіль на стоянці біля багатоповерхівки, в якій знаходилася моя тимчасова квартира. Як тільки увійшов усередину, то одразу ж перевдягнувся в спортивні речі. На голову надів кепку, а очі сховав за сонцезахисними окулярами. Після цього я спустився на паркінг, де стояв уже мій автомобіль — той, про який не знала ні Анна, ні будь-хто інший, окрім Демʼяна.

Дорога до його особняка зайняла близько двох годин. Мені без проблем дозволили заїхати у двір і так само легко пропустили у будинок. Я не був у цьому місці відколи почав працювати на Чорних. Демʼян був надто обережним з нашими таємними зустрічами. Мабуть, сталося щось непоправне, якщо він змусив мене приїхати сюди.

У кабінеті боса мене зустріли його дикі сталеві очі. Я незчувся, як Демʼян підійшов упритул та вчепився долонею в моє горло, притискаючи до стіни. В його очах була така злість, що на одну коротку мить я злякався. Він же не дізнався про мій звʼязок з Анною, чи не так?

— Де Лана? — розлючено закричав він мені в обличчя. — Відповідай!

Я відчув дивне полегшення. Отже, розмова не зовсім стосується мене.

— Тихо-тихо, Дем'яне... — сказав я і підняв обидві руки вверх. — Я не знаю, де вона.

— Ти повинен знати, тому що її, чорт забирай, викрали!

Його розлюченість мала пояснення, адже Меланія — старша зникла донька Германа Чорного — була не тільки його бранкою, але і великим козирем. Але мені все ще не подобалося, що він стискав моє горло. Я давно вже не бачив Демʼяна таким розгніваним.

— Заспокойся! — голосно крикнув я і відштовхнув його від себе. — Ти сам на себе не схожий.

Він видихнув, підійшов до стола та знервовано провів рукою по своєму волоссі.

— Ти навіть не уявляєш, як я ризикував, щоб приїхати сюди, — пробурмотів я, потираючи долонею свою шию. — Але я зробив це за твоїм наказом.

— Як так вийшло, що Чорний викрав Лану, а ти не знаєш про це? — спитав він, впершись руками до столу.

— Чому ти думаєш, що це зробив він?

— А хто тоді, Дане? Так, можливо, це занадто очевидно, але у нас більше нема ворогів, окрім Германа та його донечки.

— Анна точно не викрадала Лану, — впевнено сказав я. — А Герман нізащо б не зробив цього без її відома. Вони завжди працюють командно і в таких питаннях радяться одне з одним.

— Ти просто не знаєш! Мабуть, вони недостатньо довіряють тобі, якщо не повідомили про викрадення Лани.

— Ти щойно майже образив мене, — мої губи розтягнулися в кривій посмішці. — Анна б викрала її самостійно, якби захотіла, але цієї ночі вона... — я замовк і прочистив горло. — Вона була зі мною.

— У якому сенсі? — Демʼян підозріло примружив очі.

Я трохи опустив голову та сперся боком до краю стола.

— У нас була одна справа, — тихо пробурмотів. — Це стосується нового клубу і...

— Гаразд! — бос перервав мене. — Мені зараз далеко не до того, чим займається Анна і її батько. Я повинен знайти Лану. Мені надіслали її фото.

Він підсунув мені свій телефон, на якому була світлина непритомної Лани, що лежала в багажнику автомобіля.

— Отже, вони хочуть, аби ти знав, що вона в їхніх руках, — задумано мовив я.

— Але хто ці "вони"?! Я взагалі нічого не розумію. Може, в Лани були якісь вороги, про яких я не знав?

— Чому тоді це так схоже на те, що помститися хочуть саме тобі? — спитав я, ставлячи телефон на стіл. — Думаю, що вони знову зв'яжуться з тобою. Можливо, захочуть викуп чи обмін.

— Обмін на що? — Демʼян розчаровано похитав головою. — Це безглуздо. А щодо викупу... Треба бути останнім ідіотом, щоб викрасти мою жінку та вимагати за це гроші. Я знищу кожного, хто завдасть їй болю.

Його жінку? Відколи це Демʼян почав так думати про свою бранку? Він ніколи не показував, що це щось більше, аніж домовленість заради помсти. Схоже, щось змінилося.

— Навіть не сумніваюся, — буркнув я. — До речі, жоден з кодів, які написала Лана, не підійшов до сейфа Чорного. І я задумався про те, що вона могла збрехати, Дем'яне.

Це було правдою. Раніше Лана сказала, що в її батька колись у лікарні виявили алергію на один з препаратів. Це була для нас чудова можливість убити його без зайвих підозр, але я так і не зміг відкрити сейф Чорного та дістати його медичну картку.

— Скажи відверто, що ти думаєш? — наполіг бос, твердо дивлячись мені в очі.

— Або хтось хоче використати її, щоб помститися тобі, — відповів я, не зводячи з нього погляду, — або Лана сама себе викрала...

Але вже за декілька хвилин до Демʼяна зателефонували, і ми дізналися, що Лану викрала психічно хвора дружина його покійного брата. Гаразд, принаймні Демʼян не буде звинувачувати в цьому Анну.

Я хотів поїхати одразу ж після розмови з ним, але він наказав мені приєднатися до команди, що займалися пошуками. Я не посмів заперечити, тож майже весь день ми витратили даремно. Не було жодного результату, доки увечері Демʼян не домовився про зустріч з викрадачами…

До клубу я повернувся доволі пізно. За увесь день не було жодного дзвінка від Анни. Думаю, вона не дуже злиться через те, що я залишив її вночі. Та і хіба це має значення? Ми ж просто розважилися.

Але коли я увійшов до її кабінету, то мою увагу одразу ж привернули уламки скла, що валялися на підлозі. Я повернув голову вбік і побачив перевернуте дзеркало. Дзеркало? Я зовсім забув про нього вчора, коли ми… Подумки я розрахував під яким кутом воно стояло — просто навпроти стола. І голова Анни була повернена в цей бік. Отже, вона дивилася, слідкувала кожним моїм рухом, емоцією на обличчі.

Я зглитнув і перевів погляд на дівчину, що сиділа за столом на своєму кріслі. Вона зосереджено гортала якісь документи, навіть не глянувши на мене. Я зауважив, що тепер на ній була чорна шовкова блузка.

— Що сталося? — спитав я, ступивши на уламки скла. — Хто розбив дзеркало?

— Я, – спокійно відповіла дівчина. Вона підняла на мене свій погляд і примружила очі. — Ти вже закінчив свої справи?

— Так, я був…

— Ти був удома, знаю. — Анна покрутила в руці ручку. — То що змусило тебе так раптово поїхати додому? Чи краще спитати «хто»?

Я передбачив те, що Анна вистежить автомобіль, тому залишив його біля свого дому. Але не зміг придумати нічого у своє виправдання.

— Ти був з нею? – спитала вона. — З Беллою?

Її обличчя не виражало жодних емоцій, а холодний погляд карих очей пильно слідкував за мною. Я не хотів вплутувати в це брехню, але у мене не було іншого вибору. І куди краще сказати, що я був з кимось.

— Так, – твердо відповів я.

Анна декілька секунд дивилася на мене, а тоді опустила голову вниз.

— Добре, — тихо сказала вона. — Сьогодні вранці дещо сталося.

Я підійшов ще на крок ближче. Анна почала збирати на столі усі папери. Рухи її були різкими, наче вона злилася та нервувала.

— Мій батько потрапив у лікарню, — додала дівчина та підвелася. — У нього стався сердечний напад.

Я здивовано схвалив голову вбік. А це вже цікаво…

— Очевидно, що ти не знаєш про це, — дорікнула Анна, глянувши на мене. — Поки ти пів ночі та увесь день розважався зі своєю дівчиною мені довелося їхати в лікарню до батька та розбиратися з багатьма робочими питаннями, які виникли у звʼязку з його станом здоровʼя. Через напад на клуб у нас поменшало людей, а охорону в лікарні треба посилити. Зважаючи на твоє безвідповідальне ставлення до своєї роботи та моїх особистих прохань, я прийняла рішення, що тепер ти чергуватимеш біля палати мого батька.

– У якому сенсі? — перепитав я, насупившись. — Хіба я не твій охоронець?

– Уже ні! — Анна притиснула документи до своїх грудей та трохи вище здійняла голову. — Можливо, ти думав, що я закрию очі на твою легковажність, опираючись на наші не зовсім робочі стосунки. Але ні, Дане! Я не дозволю тобі зловживати моєю миттєвою захопленістю тобою. Я уже повідомила Антона, що відтепер він охоронятиме мене.

Анна востаннє кинула свій крижаний погляд у мій бік, а тоді впевненим кроком поспішила до виходу. Але як тільки вона зібралася пройти повз, я сильно схопив її за руку, щоб зупинити. Не знаю, чому мене так розізлило її рішення, хоча вона відкрито дала мені шанс убити її батька, сама не знаючи про це.

— Не торкайся мене! – Анна висмикнула свою руку з моєї хватки. — І не наближайся ближче, аніж на два метри.

— Що відбувається, чорт забирай? – я намагався говорити спокійно.

— Що відбувається? – сердито закричала вона. — Ти, бляха, питаєш у мене, що відбувається?! Це навіть не був наказ, Дане! Це було моє особисте прохання, яке ти посмів проігнорувати. Чому ти не пішов тоді, коли я дозволила тобі? Чому спочатку залишився зі мною, а потім втік наче останній боягуз? Ти побіг до неї одразу ж після того, як був зі мною. І ти хочеш, щоб я змирилася з цим? Ні… – Анна розчаровано похитала головою та відступила. – Ні! Ні! Ні! Ти — ніхто, Дане. Всього лише звичайний охоронець, життя якого не має для мене ніякої цінності. Навіть якщо ти помреш, захищаючи мене, мені буде все одно. Знаєш, у чому твоя головна помилка?

— У чому? — холодно спитав я, слідкуючи поглядом за нею.

– Ти думав, що став незамінним для мене, – відповіла вона. Її губи викривалися в кривій посмішці. — Але це не так, Дане. Не так!

Вона розвернулася і швидко вийшла з кабінету, залишивши двері за собою відчиненими. Я дивився їй услід, доки поруч з нею не зʼявився Антон. Я відчув гнів і сильно стиснув долоні в кулаки.

Насправді, Анно, у своєму житті я зробив одну-єдину помилку — дозволив тобі стати для мене чимось більшим, аніж спосіб помсти…