Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

Надовго запанувала тиша, аж раптом пролунав чоловічий

голос:

— Кларіссо, з ким це ти говориш?

Анна не одразу впізнала Ектора Кортеса. Вона знала, що він

перебував на містку разом з Ешфордом, але саме нагадування

про те, що чоловік опинився на одному боці з людьми, що вбили

Бугая, було нестерпне. Вона ледве стрималася, щоб не вибухнути

прокльонами на його адресу.

— Анна хоче, щоб я відчинила шлюз у ліфтову шахту й пустила

опонентів на місток. Каже, їй потрібна моя допомога, щоб

зупинити Ешфорда від знищення Кільця. Каже, від цього на

Землі всі загинуть.

— Не слухай її, — сказав Кортес. — Їй просто страшно.

— Страшно? — заверещала у відповідь Анна. — Ви чуєте ці

звуки, Екторе? Це перестрілка. Тут літають кулі навколо, поки

ми з вами говоримо. Вас захищають замкнені двері містка. Там

ви в комфорті й затишку плануєте знищення чогось, що ми

навіть не розуміємо. А я тут ризикую вхопити кулю, тільки щоб

вас спинити. То кому з нас страшно?

— Ви боїтеся необхідних жертв, які захистять людей, що

лишилися позаду. Ви тільки про себе думаєте, — своєю чергою

накричав він на неї. Анна почула, як на фоні зачинилися двері.

Хтось замкнув двері до пункту охорони, щоб не дати нікому

підслухати їхню розмову. Якщо це Кларісса, то це був добрий

знак.

— Кларіссо, — гукнула Анна якомога спокійнішим із цією

стріляниною позаду голосом. — Клер, люди, які чекають перед

шлюзом, загинуть, якщо ти не відчиниш ці двері. Вони там

у пастці. По їхню душу вже йдуть.

— Ви перескакуєте із теми на тему, — гаркнув Кортес.

— Там Наомі й Голден, — правила далі Анна, не зважаючи на

нього. — А ще Бугай. Ешфорд їх усіх уб’є.

— Вони би ні на яку небезпеку не наразилися, якби не напали

на законного командира Ешфорда, — відповів Кортес.

— Троє людей зробили свідомий вибір і подарували тобі

другий шанс, — проказала Анна. — Бугай вирішив тебе

захищати від помсти флоту ООН, хоча міг цього не робити. На

моє прохання тебе пробачила Наомі, хоча ти її мало не вбила.

Голден погодився не шкодити тобі, незважаючи на численні

провокації з твого боку.

— Ті люди — злочинці!.. — спробував було перекричати її

Кортес, та Анна все одно продовжувала говорити рівним

голосом.

— Ці люди, люди, які пробачають, які намагаються допомагати

іншим. Люди, які віддають свої життя за незнайомців — вони по

той бік дверей, вмирають. Якраз це мені на віру сприймати й не

потрібно. Це факт. Саме це зараз там відбувається.

Анна перевела подих, чекаючи на знак, чи слухає її Кларісса.

Проте нічого не почула. Навіть Кортес покинув говорити.

Радіостанція ледь-ледь зашипіла — єдине, що свідчило про її

робочий стан.

— Це люди, яким я прошу допомогти, — знову заговорила

Анна. — Людина, яку я тебе прошу зрадити, задля доцільності

готова вбивати й невинних. Забудь про Землю, про Кільце і все

те, що тобі доводиться приймати на віру. Дай собі відповідь на

просте питання: тобі хотілось би дозволити Ешфорду вбити

Голдена й Наомі? Не треба ніякої віри. Просте питання, Клер.

Ти можеш дозволити їм загинути? Який вибір зробили вони, коли перед ними постало аналогічне питання, тільки вже

стосовно тебе самої?

Анна розуміла, що її понесло. Знала, що повторюється. Але

змушувала себе не зупинятись. Вона не звикла рятувати душі, не

бачачи їхніх власників, щоб на основі їхньої реакції зрозуміти

ефект від своїх слів. Вона старалася заповнювати порожнечу

балачками.

— Мені й самому не до вподоби думка, що тих людей можуть

убити, — озвався Кортес. У його голосі вчувався сум, але

полишати своїх позицій він не збирався. — Проте ми маємо