Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

До міста залишалося рукою подати і бігти він її вже не змушував – ну треба ж їй мати хоч якийсь вигляд. Він сам і запропонував їй зайти в місто, завітати в якусь купальню, може, підібрати собі щось з одягу, щось інше, трохи краще, а то, може, він неправильно вибрав. Пух іти в місто не захотів – усім виглядом показуючи, що йому й тут дуже добре, а за дві секунди біла блискавка зникла серед дерев.

На вхідних воротах усім було не до них – заїжджав великий караван і стражники сподівалися добре погріти руки.

– Мак... у мене зовсім немає грошей, я не можу брати участь у витратах... а ти стільки хочеш...

– Одразу закінчуємо цю розмову – ось тобі десять золотих, витрачай як хочеш. Прошу тільки не розкошувати, бо розкішні речі нам у дорозі не знадобляться, зате їхня купівля приверне до нас усіх злодіїв цього міста.

Спочатку пішли на торг, де Макс відчув усі ті почуття, які відчував з усіма жінками, коли ті виривалися з ним на шопінг. Або, коли він сам від них цього вимагав. Ну от як так виходить – він легко може пройти або пробігти сто кілометрів, а тут за нещасних півгодини неспішного ходіння від крамниці до крамниці вже болить спина і ниють ноги? Але по-іншому ніяк. Жінка не отримає потрібного їй задоволення від споглядання всякого і емоцій від огляду всього цього, якщо буде поспішати. Нічого особливого вона не купила – тільки якісь шпильки, ще один гребінь – той, що Макс їй привіз, був визнаний відмінним, але потрібен був ще один, якоїсь особливої форми. Купила собі щось на подобу легких капців – теж розумно, не виходити ж їй із купальні в чоботях? Це Макс тепер міг зависнути в повітрі й почекати, поки вода перестане з нього капати, а потім просто перелетіти в потрібне йому місце. Ще Сея купила два відрізи білого полотна – замість рушників, як він зрозумів, і мильно-рильний набір. "Ну так, – сумно подумав Макс, – тепер точно доведеться постійно мити руки перед їжею".

– Маку, є певна проблема, – покликала вона його.

– Це яка ж? – здивувався він.

– Мені потрібна служниця. Це не тому, що я така високошляхетна, зовсім ні, – зачастила дівчина, ніби перепрошуючи, – просто зараз ніхто не знає, але, якщо пройде чутка, що ельфійська принцеса подорожувала одна з чоловіком і зупинялася з ним у тавернах... це буде дуже погано. Ти розумієш? – вона знову почервоніла. – Ти казав, що їхав із трьома принцесами, але їх було троє, тут пристойність дозволяє, у випадку з Тар'єю, я так зрозуміла, що Троорг вчасно затулив усім роти. А мені доведеться доводити хто я така і все це будуть перевіряти. Ось. – тихо закінчила вона.

– Я зрозумів... от тільки думаю, як і що це змінить... та й де ж її взяти-то... – тут його погляд зупинився на жебрачці з вузликом у руках, що сиділа біля таверни, до якої вони підійшли. Когось вона йому нагадувала. Молода, навіть дуже, злегка замурзана, але не затерта, губа і частина обличчя розпухлі – видно вдарили, у шинках чи інших подібних місцях це природно... Волосся брудне, змучена, з усього видно – голодна, але на гулящу не схожа. Немає того розгульно – зухвалого погляду. Може – тільки початківець? Або чекає, що, може, хтось кине грошенятко? Але не просить. Вузлик зроблено з якоїсь ще не дуже затертої хустки... Так це ж...

– А ось дивись... – вказав ельф на жебрачку, – як тобі ця? Ти душею дивись, – відвів від себе її обурений погляд, – одяг – справа така.

– Навіть не знаю... Гроші вона не просить, мовчить... Побили її недавно, але не стогне, у собі тримає.

– Це саме вона допомагала мені підібрати для тебе одяг. Тоді це була акуратна дівчина, схожа на тебе по фігурі – тому й просив... вона тоді довго відмовлялася зі мною йти – думала, що я хочу чогось отакого від неї, я гроші пропонував доволі великі, до срібної дійшло – цікаво було, на якій сумі вона зламається. Але ніяк, не вийшло в мене. А потім, коли дотумкала, що саме я хочу, то йдучи, взяла тільки ті три мідяки, що я їй на початку запропонував. Ту хустинку, що вузлик у неї зав'язаний – я їй подарував. Щось сталося в неї. – Вони підійшли впритул. Жебрачка підняла на нього очі.

– Пам'ятаєш мене?

– Так, пане, пам'ятаю, – сумно і просто відповіла вона, – не допомогли мені ваші гроші, хоч ви були й добрі. Вибачте, пане, зараз я нічим не зможу вам допомогти...

Сея подивилася на Макса і кивнула.

– Можеш розповісти, що з тобою сталося?

– Просто все, пане, – зовсім не за віком розважливо відповіла дівчина, – донька хазяйська побачила ваш подарунок і на злість уся зійшла. Краси їй світлий не дав, то всі, хто хоч чимось кращий за неї – вороги смертельні. П'яти хвилин не минуло, як прибігли брати її, сказали, що хустку ту я вкрала. Побили от. На цьому все. Слухати мене ніхто не став, вигнали геть і хустка їм не знадобилася. Але мало їм того було – ославили мене, сказали – гуляща я... а я... я ж... – дівчина, яка досі монотонно розповідала свою історію, нарешті заплакала. Сея негайно стала її втішати, сердито дивлячись на Макса. І за що? Той же посміхався – емоції в обох дівчат були чисті та світлі.

– Давайте зробимо так, – запропонував він і повів обох до закладу. Дві кімнати їм запропонували миттєво, щойно він показав золотий. Розторопне мале дівчисько побігло нагору готувати кімнати, а такий самий вертлявий хлопчина, дуже схожий на те дівчисько, побіг гріти купальню.

– Діти мої, – посміхнувся добродушний портьє, – допомагають, як можуть. Ви не турбуйтеся – Літка все зробить як треба.