Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

156

– Павук із сином зникли, – випалив Менгеле, як тільки Вадим переступив поріг його кабінету.

– Їх типу попередили? – запитав він.

Поки чекав відповіді, встиг підкотити джинси, піднятися, поправити волосся й оглянути кабінет. А бос усе розмірковував – таке з ним часто буває.

– Хто, крім Дарії, міг знати про це? – поцікавився він, але отримав щось невизначене. Отже, варіант один. – Приведи мені її!

Вадим вийшов, і нервово покрутивши телефон, почав писати їй повідомлення. Міг би, звісно, пафосно зайти в клас і вивести її на прогулянку до директора, але не захотів викликати підозри.

Знову Даші довелося відпроситися з уроку. Варто було зайти, як нова доза звинувачень прилетіла, подібно до ляпаса.

– Якого чорта вони зникли?! – Анатолій Геннадійович ринувся в її бік. – Мовчати зовсім не можеш? Тебе заткнути? Я це вмію.

Він наближався, а вона відступала, доки не відчула, що за спиною у дверях стоїть Вадим.

– Я нічого не казала, – пробурмотіла Даша.

– Не вірю, – процідив Менгеле крізь зуби, його обличчя спотворилося в злій усмішці. – Ти просто ще не зрозуміла, на що я здатен. Думала, нічого не дізнаюся? Повір, я дізнаюся все!

Вона важко зітхнула, відчувши, як безсилля накочує хвилею. Сперечатися з ним не мало сенсу – щоразу це закінчувалося приниженнями та погрозами. Здавалося, краще потерпіти кілька днів без антидота, а також без цієї людини, без її знущань і вимог. Усього лише кілька днів звичайного життя. Але річ у тім, що без нього вона більше не протягне.

– Ти не хвилюйся, Дар'є. Знайти їх не складно. Проблема в іншому – ти знову завалила перевірку.

– У вас помилка в завданнях. Усіх збиває з пантелику, – Даша підняла на нього очі.

– Може, назвеш мені ім'я “помилки”? Це знизить тобі складність.

– Такою інформацією не володію, вибачте!

– Тоді поясни мені ось що, – він схопив її за горло. – Чому саме зараз? Чому він зник після того, як дізналася ти?! Стільки місяців Ігор не йшов від бабці, а варто було тобі дізнатися, так одразу! І татусь його зник. Скажи мені, чому все так вдало збіглося? Все проти тебе. Знову. Смерть за тебе бореться, я не зможу її вічно відштовхувати. Розумієш, про що я?

Даша почервоніла, намагаючись прибрати його руки. Кашляла, задихалася, і він нарешті відійшов. Вона жадібно ковтала повітря, розтираючи шию набагато довше, ніж слід було. Тягнула час, як могла.

– Я кажу правду. Більше додати нічого.

– Так доведи, що я помиляюся! Знайди того, хто попередив Павука! – закричав директор. – Якщо ти цього не зробиш, цей антидот стане останнім, – він засунув їй ампулу в кишеню джинсів. – Не буде інформації – мій кабінет назавжди для тебе закриється. Це не так добре, як здається. Ступай, Дар'є. У тебе є два дні.

157

У Вадима були свої припущення щодо втікачів, але доповідати босові він не поспішав. Вирішив сам розібратися з людиною, яка дивним чином опинившись у шафі, чула все. Звісно, не великий шанс, що розповіла вона, проте цим можна скористатися у своїх цілях.

– Навіщо звав? – до нього в підсобку заглянула Соня.

І хоч її останній візит у це місце закінчився просто жахливо, вона прийшла знову. Наївно сподівалася, що цього разу все буде інакше, але ніж у рукаві ховала.

– Присядь, – скомандував Вадим.

Соня несвідомо сіла на край дивана, що стояв біля виходу.

– Це ти всім розбовтала? – він встав з-за столу і повільно наблизився до неї. – Чому після твоїх посиденьок у шафі зникають Павук із сином?!

– Гадки не маю, – грубо відгукнулася вона. – Не я одна про це знала.

– Але ти єдина, хто міг їх попередити.

– Ти ж знаєш, що ні! Ти там був, я там була, тоді чому ти мене звинувачуєш...

– Ти спиш з Артемом.

– Що?!

– Даші не вигідно зливати інфу своїм. Залишаєшся тільки ти.

– Не кажи дурниць, – Соня встала. – Ти просто привід шукаєш, – вона позадкувала.

– Шукаю, – він знову накинувся на неї. – І він у мене є.

Притягнув її до себе і заламав руки за спину, тим самим знерухомив.

– Іди ти до біса, Вадиме! – вона з усієї сили наступила йому на ногу. – Ти ж знаєш, що я нічого не говорила!

– Яка вже різниця? – шепнув їй на вухо, вдихаючи приємний запах волосся. – Мовчати не вмієш, але на щось ти ще згодишся.

Вадим різко штовхнув її на диван і навалився зверху. Соня боролася щосили, її крики й опір лише посилювали його агресію. Вона відчувала його важке дихання і його грубі руки, що безжально обмацували її тіло. Він спробував заглушити її крики поцілунком, але Соня до крові вкусила його за губу.

Вадим скрикнув від болю і забарився – цього було достатньо, щоб Соня, скориставшись секундним перепочинком, витягнула з рукава ножа і направила йому під ребро. Хотіла налякати, але він сіпнувся, не очікуючи від неї такої відсічі, і випадково напоровся прямо на вістря.