Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Ольго Вікторівно, прошу, не кажіть нікому про це, – благала Даша. Дивлячись в очі цій жінці, розуміла, що в таких проханнях немає сенсу, ніхто її не послухає. – Ігоря вони не зачеплять, а мене можуть. Якщо про це хтось дізнається...

– Не скажу, – Ольга повелася на її емоції, у яких для повної картини тільки ридань і стійки на колінах не вистачало. Але повелася, на жаль, не надовго. – Мені вже час.

– Скажеш, – точно знала Даша, дивлячись їй у слід.

154

Артем сидів у вчительській, з головою загрузнувши в перевірці зошитів, лише інколи перекидався з Сонею короткими фразами та знову занурювався в роботу. Сидячи спиною до дверей, він не звертав уваги на шум, що лунав позаду нього. Варто було втратити пильність, щоб стався удар.

З диким сміхом на нього висипали гору борошна. Не обертаючись, він уже розумів, чиїх це рук справа. Спершу прикрив очі, струсив з обличчя муку і повернувся. Помітив Вадима з відром, а позаду нього Гліба, який керував витівкою. Не складно здогадатися, що це була його ідея, але виконував її Вадим.

– Ну все, зараза! – вскочив Артем. – Ти догрався!

Він кинувся за винуватцем, який секундою раніше вилетів у коридор. Біг так швидко, наскільки взагалі здатен, немов друге дихання відкрилося, але тікав не тому, що злякався. Чергове знущання, не більше. Незабаром це зрозумів і Артем.

– Стій, я тебе обійму! – він зупинився, проводжаючи спину Вадима, що віддалялася.

Продовжувати гру не став, вирішив пожаліти прибиральниць. Бо від учительської й по всьому коридору за ним тягнувся слід із борошна, що не припиняло сипатися з одягу та волосся. На щастя, у другій половині дня коридор був порожній, і учням не довелося побачити таке.

Без різких рухів Артем поплентався назад. Обтрусив волосся, зняв чорну футболку і взяв у Соні серветки.

– Що це в нас тут за солодка булочка? – в учительську заглянув Максим, не приховуючи бурхливого сміху. – Ти чого в борошні?

– Вадим суперечку програв, – зізнався Артем. Про те, що головним об'єктом суперечки була Соня, говорити не став. – Вони на мені свої бажання виконують.

Варто було заговорити про головного жартівника місяця, щоб він з'явився.

– Заради мого програшу ти й борошно готовий терпіти, – помітив він.

Їхнє спілкування загадками тільки сильніше плутало.

– Звісно, – Артем натягнув криву посмішку і продовжив обтрушувати футболку.

Соня і Максим спостерігали за його діями. Захопливе видовище, особливо зошити, яким теж дісталося. Тепер залишилося виправдання перед учнями придумати, чому їхні домашні завдання приправлені борошном. Або чимось іншим?

– Яке татуювання! – встряв Вадим, притулившись до одвірка. – Не розумію, що зображено.

Артем повернувся до нього спиною і трохи стягнув джинси, тепер татуювання пентаграми було видно повністю, а не третину.

– Май на увазі, я тобі не тату показую, а свій зад! – задоволено кинув Артем і, не обертаючись, продемонстрував йому середній палець.

Учительською пробіг сміх, який став сильнішим, щойно Менгеле з'явився у дверях. Незабаром його присутність змусила всіх замовкнути. Артему ніяково стало, бо директор усе бачив: як один із підлеглих стоїть у борошні та показує своїм колегам зад.

Менгеле здивовано підняв брову, але замість очікуваного крику або покарання, мовчки розвернувся і вийшов, не сказавши ні слова.

– Чого це він? – хвилювався Артем.

– Татуювання йому твоє сподобалося, – пояснила Соня.

– Ось так ти себе і видав, – Вадим широко посміхнувся, немов кубок виграв. – Май на увазі, я йому нічого не казав, ти все сам. У нього на тебе крім тату нічого не було.

Піднявши голову, з награною самовпевненістю він вийшов з учительської.

– Про що він? – насупився Максим.

– Облиш, – Артем поплескав його по плечу, залишивши чіткий слід долоні. – Ой, слухай, може я тебе нижче помацаю?

Обидва залилися сміхом. Коли Артем зробив крок уперед, Максим сіпнувся.

– Я спізнююся!

– Стій! У мене залишився останній урок, я не можу з'явитися перед дітьми у такому вигляді, – Артем вказав на голий торс і зіпсовану борошном футболку. – Не позичиш свою куртку?

– Іди так, – запропонував Максим. – Дисципліна на уроці буде ідеальна, гарантую. Дівчата відволікатися перестануть, хіба що на тебе.

Артему це смішним не здалося, і він закотив очі.

– Чува-а-че, не нервуй мене.

Ситуацію врятувала Соня.

– Їдь додому, переодягнися. Я можу замість тебе урок провести.

– Так ти знаєш англійську? – здивувався Максим. – Ну і чудово, тоді я побіг.

Він зник, а Артем нарешті дозволив собі обійняти цю дівчину.

– Я швидко, – він поцілував її в маківку. – Дякую.