Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

Час, здавалося, сповільнився. Страшна тиша огорнула приміщення, яку розривав лише оглушливий стукіт її серця. Усвідомлення того, що сталося, накрило її хвилею жаху, коли Вадим похитнувся, а потім звалився на підлогу з порожніми, нічого не розуміючими очима.  

– Дідько... – Соня прикрила рот долонею, злякано дивлячись на бездиханне тіло. З-під його ребра стирчав ніж, що встромився майже повністю, і за кілька секунд зміг позбавити життя.  

Вона металася з боку в бік, не розуміючи, що робити далі. Як замести сліди? Що говорити людям? Як порозумітися перед Менгеле? Зникнення улюбленця він помітить першим.

– Ого, – ошелешено протягнув Артем, заглядаючи в підсобку.

Соня підстрибнула на місці. Не відразу впізнала його голос, але, на щастя, це був він. Іншого свідка вона б не винесла.

– Я не хотіла... він сам, – тремтячи всім тілом, промовила вона.

– Ну, все, я зрозумів, – Артем обійняв її.

Він відчував, як її тіло б'ється в конвульсіях від жаху, і міцніше притискав дівчину до себе. Поступово її тремтіння вщухло, і вона відліпила голову від його грудей.

Тоді Артем зміг залишити її та підійти до тіла.

Вадим лежав на підлозі солдатиком, ідеально рівно, ніби сам вибрав позу, в якій померти. Артем сів і перевірив кишені його джинсів. Витягнув такий необхідний зараз ключ від підсобки.

Закрити й піти – ось і весь план. Але скляні очі Соні, що не відлипали від тіла, напружували найбільше.

– Уявимо, що це зробив я, – взяв її за руки. – У твою провину ніхто не повірить, а в мою – так.

– Ні, не треба, – вона нервово махала головою. – Все одно мені за це нічого не буде.

– Впевнена?

– Так. Для Менгеле я важливіша за всіх, а тобі почнуть мститися.

Щось було в її словах, Артем погодився.

Але останнім часом Вадим став для Менгеле надто цінним працівником і, ймовірно, винні в його смерті не залишаться непокараними, забагато він терпів – одного разу цьому настане кінець.

Ця смерть могла стати для них по-справжньому вигідною, тому Артем знову сів навпочіпки перед Вадимом. Ретельно протер медальйон краєм футболки та запхнув йому в кишеню. Залишив виглядати тонкий ланцюжок, за яким його впізнають. Це був ідеальний випадок, щоб виставити зрадником Вадима. Тому що йому довіряли найбільше, про місце знаходження зниклих Ігоря з батьком знав поки що тільки він, та й про зникнення медальйона Вадим найбільше базікав. Отже, ні в кого не повинно виникнути сумнівів.

– Розумно, – погодилася Соня.

– Звідки в тебе ніж? – Артем підвівся.

– Послухала твою пораду, як бачиш, знадобилося.

– Ласкаво просимо до клубу вбивць-початківців, – він поклав їй руку на плече і вивів із підсобки. – У мене дежавю.

– А ти чого тут?

Артем зачинив двері на ключ і, повернувши їй руку на плече, повів далі.

– Побачив, куди ти йдеш і про всяк випадок пішов слідом.

– Стежиш, виходить, – Соня слабко посміхнулася.

– Це був останній раз, – запевнив її Артем і притиснув до себе. – Якщо вже маніяків поблизу не залишилося, ти в безпеці, – він поцілував її в губи та знехотя відірвався, тільки тому, що недоговорив: – Ну, хіба що я.

158

– Можна? – Данило зазирнув у кабінет директора.

Дивна картина змусила його протерти очі й завдатися питанням: чи не здалося? Бо людина, яка веде здоровий спосіб життя, зараз сидить на голій підлозі й палить.

– А, Островерхий! Проходь! – Менгеле махнув йому рукою і видихнув хмару диму у відчинене над ним вікно. – Де ти вже ввічливості нахапатися встиг?

– Не знав, що ви палите.

Данило повільно пройшовся кабінетом. Нічого підозрілого для таких порушень. Дітям заборонялося, а собі він дозволив.

– Я теж не знав, що я і тим більше ти... – Анатолій Геннадійович закашлявся, побачивши, як учень дістає цигарку з його пачки, залишеної на підвіконні. – Що, невже здоров'я побільшало?

– Дивно, правда?! – Данило напружено посміхнувся і сів навпроти директора, притулившись спиною до шафи. – Лікарі давали мені останній місяць життя, а сьогодні з'ясовується, що я абсолютно здоровий. Як таке можливо?

– Ось, бачиш, – Менгеле демонстративно махнув рукою. – А ти казав, що від моїх експериментів ніякого толку.

– Значить, ви, – пробурчав собі під ніс.

Хоча він і так це розумів. Коли лікарі повідомили про неймовірне одужання, першою на думку спала саме допомога Менгеле, і не дивно, адже звичайна медицина тут безсила. Лікарі завжди казали сподіватися на диво, а потім відправляли додому вмирати, але в якийсь момент усе змінилося.

На останніх обстеженнях здалося, що пухлина почала розчинятися; влаштувавши повторну перевірку, з'ясувалося, що за кілька місяців смертельно хвора людина змогла повністю одужати – це викликало ще більше запитань. Лікарі губилися в здогадах, обдзвонювали колег у пошуках відповідей, а про можливість втручань лабораторії Менгеле навіть не підозрювали, не вірили в його силу. Скоріше сподівалися, що власний професіоналізм став причиною одужання, від чого Данилові смішно ставало. Місяць тому його ховали, не прагнучи допомогти, а зараз для них він – найцінніший пацієнт, про одужання якого вони готові в рупори волати, приплітаючи собі всі досягнення. Не діючи, голосніше за всіх кричали. А той, хто справді в цьому замішаний, і словом не обмовився.