Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Я, – Менгеле відкинув голову назад і продовжив випускати сигаретний дим, який одразу ж зникав у відчиненому вікні.

– Навіщо? Вам від цього яка користь?

– Думаєш, я все роблю заради користі? – засміявся директор. – Чому б не допомогти людині, яка допомогла мені? – перед очима сплив образ, коли він, забувши про антидот, ледве не загинув, а Данило своєю появою не дав цьому статися. – Не думав, що ти хворий, не схожий був. Але я тебе, Островерхий, так розумів. Сам таким був, навіть не злився, коли ти мені морду при всіх набив. Знав же, що життя тебе покарає краще за мене. Смертю. Зараз мені вдалося побороти хворобу, і я повністю здоровий. Так само як і ти. Хіба це не диво?

– Диво, – Данило закашлявся. – Ніколи більше не буду палити.

– Ось це правильно. Не цигарками ж себе вбивати, надай це іншим.

– Вам?

– Я ж не нелюд якийсь, – Анатолій Геннадійович насупився від такого припущення. – Який сенс тебе рятувати, щоб потім убити? Я недостатньо тобі помстився.

– Недостатньо?! –  раптовий сплеск люті змусив Данила схопитися на ноги. – Через ваші експерименти померла моя мати, ледь не помер я і невідомо, що буде з моєю сестрою! Не здивуюся, якщо через кілька років у неї теж з'явиться пухлина! Тоді краще мене вбийте, але...

– Не з'явиться, – спокійно вимовив Менгеле на тлі криків, так просто домігшись ідеальної тиші. Не повертаючись, викинув бичок у вікно, з такою спритністю, немов робить це щодня. – Нам вдалося запобігти цьому, тепер вона здорова і більше не страждатиме на галюцинації. Виявляється, не там я проблему шукав, надто пізно дійшло, що експеримент на вашій матері не вдався, бо ледве вас не втратив.

Данило повільно сів назад, готуючись слухати далі. Не став коментувати – боявся злякати, і Менгеле продовжив.

– Напевно, думаєш, що я багато чого розповідаю, так ти й сам усе знаєш. Знайшов правду про матір, підозрював сестру, ну, справа твоя, маєш право. Так слухай. Ти хотів знати, чому в Поліни постійні провали в пам'яті. Це теж результат моєї роботи. Все йшло не погано, у неї був високий айк'ю, але, як бачиш, усе вийшло з-під контролю. До лікарні ми її возили, щоб виправити те, що створити не вдалося. Зате тепер їй нічого не загрожує. Так само як і тобі. Можете жити довго і щасливо.

– Ага, – подав голос Данило. Єдине, що міг видати. Складно усвідомлювати, що Менгеле давно все відомо, і ще дивніше, що він так просто допоміг чужим людям, не вимагаючи нічого натомість. – Не очікував це почути. Правду. Від вас.

– Я вмію здивувати, – Анатолій Геннадійович дістав ще одну цигарку і підкурив.

– Чому померла моя мама? – запитав, не встигнувши подумати. – Насправді.

– Слабке серце.

– Маячня.

– Ти запитав – я відповів, – продовжувати пояснення Менгеле не поспішав. Зробив пару тяг, добре поміркував. – Думаєш, винні мої експерименти? Це не так. У неї були захворювання серцево-судинної системи, із самого початку лікарі попереджали, що вона може не пережити пологи, і вона не пережила. По суті, твою матір убив не я, не лікарі, а твоя сестра.

– А той препарат у неї в крові?

– Він би їй не нашкодив, – відповів він. – Усе сталося, як мало бути. Погано, коли звинуватити нікого, скажи?

Тепер Данило не знав, що й думати. Він був упевнений, що маму вбили, батько вважав так само, і ніхто думки не допустив, що виправдання лікарів були правдою. Мама просто не згадувала про свою хворобу, чим і викликала стільки підозр. Батько, одержимий помстою, мало все життя їм не зіпсував. А мстити, виявляється, було нікому.

– Поліна ж мені не сестра, – обережно почав Данило. Не знав, чого хоче домогтися цією розмовою, але й мовчати не міг.

– Ти повірив результатам ДНК? – Анатолій Геннадійович по-дитячому засміявся. Його репутація науковця-вбивці вмить була б зруйнована, станься це на публіці, але зараз він спокійно міг показувати себе справжнього. – Мені приносили результати експертизи, яку мали передати тобі. Це робиться в моїй лікарні, через мої руки проходить майже все. Якби в мене було більше часу, проходило б усе. Я збивав тебе з пантелику, нудно мені стало. Не хотів, щоб ти так швидко до правди докопався, розумієш? Поліна – твоя сестра, тут без усякої експертизи зрозуміло. Обидва виморожуєте мене з першого дня знайомства.

– Гаразд, – Данило нарешті зміг спокійно видихнути. – Припустимо, це правда. Але в ті моменти так не здавалося. Батько був упевнений, що маму вбили, тому почав шукати на вас компромат. Вийшов на якусь людину, думав, вона винна у смерті мами. Випадково вбив її, а тепер з'ясовується, що ця людина була ні в чому не винна?!

– Ну, чому ж не винна? – Менгеле розплився в ностальгійній усмішці. – За ним було багато гріхів, дуже багато. За них він і поплатився.

– Ви про кого? – запитав Данило. – Хто ця людина?

– Мій дід, Войтек Менжинський.

Данило від несподіванки відкрив рота. За цими розмовами пропустив момент, коли цигарка зотліла і згасла, а попіл упав на підлогу.

– А? – видавив він. – Дід? Котрий засновник?

– Усе правильно, – незворушно кивнув директор і викинув недопалок у вікно.