Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

перегородка: повільно, але з помітною швидкістю. Корабель

сіпнувся знову, застаккатили кілька маневрових двигунів. А

коли бахкання й рух скінчилися, краєвид на головному екрані

усталився. Корабель перестав обертатись, і видно було саму

лише «Барбапікколу».

— Хух! — видихнув Алекс. — Бачу, як активізувалися місяці.

— Стріляють по нас? — запитав Гевлок.

— Ні. Вони начебто хочуть збити бовванця, яким ми

вистрелили, — сказав Алекс. — Є всі підстави для оптимізму.

— Ми більш не прокручуємося, — сказав Басія.

— Ні, — підтвердила Наомі. — Дайте мені хоч би які три

напрямки тяги, і я знайду спосіб зупинити обертання корабля.

Наразі ми тільки стріляємо й пристосовуємось, хоча варто б і

швидкості додати нашій орбіті.

Басія подивився на таймер, що відраховував, скільки

лишилося існувати «Барбапікколі». Додалося трішечки понад

чотири хвилини.

— А як часто можете ви стріляти?

— Десь кожні п’ять хвилин — якщо не бажаємо перегріти

рейки та вичерпати заряд акумуляторів. Принаймні кожні п’ять

хвилин — поки батареї зовсім сядуть.

— Але ж…

— Ми просто зупинили зниження нашої орбіти — не набагато

більше, — сказала Наомі.

— Повертається «Ізраель»! — оголосив Алекс. — І вони щось

там скинули.

— Прокляття! — пробурмотіла Наомі. — І перепочити не даєте

нам, хлопчики? А що вони скинули?

— Людей у скафандрах.

— Це міліція, — пояснив Гевлок. Підтягшись до тактичного

дисплея, він зробив зум зображення. — Їх дванадцятеро, у

броньованих костюмах із ранцями ПКД. Вони штовхають таке

саме число металевих предметів, десь у людський зріст. Не

певен, що то в них таке.

— Є якісь міркування про можливі їхні наміри? — спитала

Наомі, збільшуючи зображення і на своєму екрані.

— Вони інженери. Вони знають, які ми покалічені. Які

вразливі. Тож я здогадуюся: вони спробують знищити нас.

Розділ сорок восьмий. Голден

Життя у військово-морській академії переповнене було

стресами, тож кінець свого першого семестру Голден

відзначив тим, що пішов на якусь вечірку й, там упившись, знепритомнів на двадцять годин. Це стало йому першим уроком

на тему різниці між непритомністю і сном. На перший погляд

воно ніби одне й те саме, а насправді — ні. Після тих двадцяти

годин він прочумався, почуваючись геть розбитим, і ранкова

гімнастика мало його не вбила.

Мандруючи Міллеровою мережею матеріального перенесення, нелегко було хоч якось уловити плин часу. Першого разу, коли

Голден прийшов до тями, ручний термінал показав йому, що

минуло десять годин. Схоже було, що цей час він не проспав, а

пролежав без тями, бо почувався виснаженим і хворим. У горлі

пекло, очі палали, мов хто наждаком їх пошкріб, і всі м’язи

нили-боліли. Відчуття майже грипозні, але ж кожні три місяці

він приймав курс антивірусних засобів, тож дуже й дуже навряд, щоб це була інфекція. Увімкнув діагностичну систему свого

обладнання, то вона вколола йому купу заштриків. А чого йому

наштрикала, він і зеленого поняття не мав. Видудлив пів фляги

водного свого припасу та й знову склепив очі.

За дев’ять годин він прокинувся знову, й цього разу був майже

відпочилий, і горло більш не боліло. В якийсь момент він таки

переступив поріг від непритомності до сну, й тіло було йому за

це вдячне. Потягнувся на металевій підлозі, аж суглоби

захрумтіли, й допив свою воду.

— Вставай-вставай! — підбадьорив його Міллер. Поволі

виринув детектив із пітьми, весь у блакитному світінні, от мов

хто підкрутив його нічничок.

— Та я вже прокинувся, — відгукнувся Голден, а тоді брязнув

по Міллеру своєю спорожнілою флягою. — Ти так хутко запхнув

мене в цей скотиняк, що я й припасів позбувся. Та я ж тут ноги

витягну без води, якщо тільки не натрапимо на який-небудь

інопланетянський краник, бажано непорожній.

— Ну, побачимо. Але наразі це, далебі, не найбільша наша

проблема.

— Чую таке від привида, що й води не п’є.

— Там попереду пошкоджена ділянка системи, — провадив