Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

далі «туптобусом».

— Твій казковий інопланетянський потяг поламався?

— Моя казково-інопланетянська система матеріального

перенесення простояла без ужитку добрячий мільярд років, та

ще й пів планети вибухнуло допіру. А твого корабля не минуло й

десяти літ як склепали — і кавник у тебе не хоче кави зварити. —

Який-бо злий язик у тебе, кислосумний ти чоловічку! —

дорікнув Голден, спинаючись на рівні ноги й штовхаючи вагонні

двері. А вони й не подумали відчинитись.

— Постривай! — мовив Міллер і щез.

Голден підкрутив яскравість на своєму терміналі й кілька

хвилин, чекаючи визволу, присвятив перевірці того, що з

оснащення виявилося при ньому. Міллер заарканив його зразу

після його останнього обходу поселення, а це означало, що на —

й при — ньому були його броня, пістолет і кілька магазинів з

набоями — і все це навряд і ще й дуже навряд чи йому

знадобиться. А ще він не мав жодної крихти харчу, але мав

порожню флягу й медичного ранця, в якому лишалося всього

лише потроху (а краще б усього там було повно). Коли ж його

тіло прокинулося повністю, він почав плекати думку про обмін: пістолета на бутерброд. Усвідомлюючи, які то пусті мрії, бо й

навіщо було б інопланетянським структурам штампувати

бутербродові автомати? Та й якими грішми того бутерброда

викупити б?

Спливло десять хвилин, і його тривога перейшла в

нетерплячку. Він знову сів і спробував з’єднатися з

«Росинантом» за допомогою свого ручного термінала, але дістав

відповідь: «Немає зв’язку». Ще спроби: додзвонитися до Елві, Лусії, Еймоса. Ні, така сама кругом повна недосяжність. Хоч би з

чого зроблена була ця інопланетянська підземка, вона

блокувала його сигнали до центру зв’язку «Росинаната». Ну, що

ж, так воно й мало бути. Альтернативний варіант припускав, що

«Росі» чомусь не працює, а з цим припущенням відкривалось

забагато лихих сценаріїв. Відкрив ігри, трохи поскладав

бездумні пузелі, але за якусь хвилю термінал сповістив про

низький заряд батареї, то він і вимкнув цяцьку.

Коли минула година, Голден рознервувався. Клаустрофобом

він не був, більшу частину дорослого свого життя проживши у

тісних кабінках космічних кораблів, але ж це не означало, ніби

йому зненацька засмакувала ідея померти самітною смертю у

маленькому металевому ящику глибоко під чужопланетною

землею. Дав кілька добрих копняків дверям контейнера, гукаючи Міллера, але не дістав ніякої відповіді.

Ну, то й як тут було не запанікувати?

Той контейнер, у якому він проспав свою довгу мандру на

північ, був порожнісінький. Порожнішого не буває. Мав Голден

якісь свої знаряддя для лагодження костюмної броні та зброї.

Але нічого такого, чим би прорізатися крізь цей метал чи хоч

прогнути його. Знову загупав у двері, цим разом такими

добренними копняками, але тільки власні ноги заболіли. А двері

й не зворухнулись.

— Хух! — вигукнув він. Якщо Міллер завіз його в таку далеч, аби тільки заморити спрагло-голодною смертю в занехаяному

вагон чику, то це складалося у найдовшу, за всю історію, підступну витівку.

Голден уже почав складати інвентаризацію всього, що мав при

собі, намагаючись вирахувати якесь таке поєднання своїх

причандаликів, котре б зіграло роль такої потужної вибухівки, що вибила б двері (при цьому старанно уникаючи думки, що

будь-який такий вибух швидше перетворив би всяку присутню

тут, у цій крихітній металевій коробці, живу біологію на мокру

масу), коли це щось так гучно та металево як застогне потойбіч

візка, а тоді як зареве! Купе задрижало й загойдалось. Потім

пробухала ціла низка могутніх ударів, мов молотом. А тоді знову

здійнялося металеве ревище, сягаючи рівнів оглушливої

децибельності.

Нарешті купейні двері зникли, зірвані одним-єдиним

нищівним ударом. А потойбіч завидніло якесь кошмарисько.

Як на перший погляд, скидалося те чудисько на масивну суміш

причандалів, привісків та ріжучих інструментів.