Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

160

Відчинивши перед Данилом двері, Даша помітила, що він увесь світиться від щастя і насилу стримує емоції.

– Ти чого такий задоволений? – запитала вона, заходячи в кімнату.

– Настрій підняли.

– Зіпсувати?

– Є чим?

Даша задумалася. Не для його вух такі історії. Не зараз.

– Немає. А що трапилося? – вона мимоволі посміхнулася. – Тебе прямо розпирає!

– Я був у лікаря і... – від раптового сплеску емоцій він не зміг продовжити. Зробивши розслаблений видих, помітив реакцію Даші, що за секунди мовчання встигла помітно напружитися. – Я абсолютно здоровий.

А далі міг спостерігати, як вона змінюється в обличчі. Переляк змінила ледь помітна радість. У таке взагалі складно відразу повірити, тому вона сумнівалася.

– Так?! – скрикнула надто голосно, а побачивши, що він не жартує, кинулася йому на шию, змахуючи сльози щастя. Її підняли як пушинку; вона обхопила ногами його торс і втупилася в очі. – Правда?

Данило залишив на її губах швидкий поцілунок.

– Правда.

За одну секунду Даша стала найщасливішою людиною, розчарування, що сталися вдень, більше не мали значення. Виявляється, є у світі річ, що здатна повернути її до життя.

– Вгадай, хто витягнув мене з того світу? – Данило обережно поставив її.

– Менгеле.

– Ти знала?

– Хіба є інші варіанти?

Поки він сумнівався, Даша знала напевно.

– Крім нього ніхто не міг цього зробити. Він обіцяв перетворити наші життя на пекло, тепер робить винятки.

Данило сів на ліжко та відкинувся назад. Поглянув на Дашу і поплескав долонею по ліжку, закликаючи її до себе. Вона впала поруч, перевернулася на бік і підперла голову долонею.

Якийсь час мовчки спостерігала за поглядом Данила, який задумливо бігав стелею. Вона не поспішала налітати із запитаннями, насолоджувалася тишею, і ледь помітно водила пальцями по його плечу.

– Я вчора був у Менгеле, – він почав думати вголос. – Стільки всього почув, не знаю, чи варто йому вірити.

– Варто. Він людина слова і, на жаль, ніколи не бреше.

– За його словами все занадто добре, тут неможливо не сумніватися, – говорив тихо, місцями пошепки. Не хотілося по-іншому. – В моєї мами, виявляється, були проблеми з серцем. Вона не пережила пологи. Так говорили всі, а ми вигадали свою правду, стільки років жили нею, вірили в неї, мало все не зіпсували.

– В той момент це здавалося правильним. Не звинувачуй нікого.

Данило кивнув, так само дивлячись у стелю.

– А мій батько зі своїми підозрами вбив засновника цих клятих експериментів. І за це йому нічого не було... ну, крім задоволеної пики онука. Ще Поліна – моя рідна сестра, просто Менгеле в нас жартувати не вміє. Стільки шкоди від нього було. Хоча потім він допоміг нам, запобіг тому, що здавалося неминучим. Сказав, що ми більше не його піддослідні, і відпустив нас. Не знаю, як це розуміти.

– Його не обов'язково розуміти, – спокійно відповіла Даша. Зараз її вже нічого не дивувало. – Він усе зіпсував, і він усе виправив. Це головне.

– Знаєш, що найгірше? – Данило повернувся до неї. – Навіть після всього, що він зробив, він не виглядає в моїх очах чудовиськом.

– Значить, ти занадто позитивний персонаж. Бачиш у людях тільки хороше.

– Погане. Тільки погане намагався бачити, а в ньому не зміг.

– Ти вдячний йому, думаєш, що чимось зобов'язаний за порятунок, але це не так. Через нього ти мало не загинув, а зараз він повернув тобі те життя, яке в тебе мало бути.

Даша посунулася і поклала голову йому на груди. Відчула його руку на талії, що сильніше притискала її до себе.

– Заради такого життя варто було помучитися, – Данило уткнувся носом їй у волосся. – Кохаю тебе.

Він не міг бачити її емоції в слабо-освітленій кімнаті, та й не дуже хотів. Просто сказав те, що думає. Виявляється, нічого складного. Тільки у своєму житті він такими словами не розкидався, і сам нічого подібного не чув.

– Я тебе теж кохаю, – прошепотіла Даша. – Я сама очманіла, коли зрозуміла.

– М-м. Давно зрозуміла?

Раніше вона про це не замислювалася. Зайву емоційність поруч із ним списувала на що завгодно, тільки не на кохання. Але, мабуть, уже тоді це було воно.

– Складно сказати. А ти?

– Давно, – спокійно вимовив Данило, вимальовуючи пальцями візерунки на її шкірі. – Не можу згадати. Просто звик так жити. Спочатку був невдахою, тупив дуже, а потім мене випередив мій найкращий друг.

– І ти справді готовий був здатися? – Даша піднялася на руках і подивилася йому в очі. – Ти завжди домагався свого, а там навіть пробувати не намагався.

– Так я і зараз свого домігся, – підморгнув він.

– Але ти не поспішав, – нагадала Даша. – Що було у день, коли я перший раз залишилася у тебе ночувати? Мені ж не здалося.