Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Не здалося, – Данило закусив пірсинг. – Я тоді заснути не міг, знаючи, що ти лежиш поруч така красива і беззахисна. Ненавидів себе за подібні думки, але чорт, я тоді дивився на твої губи й... навіть думки не допустив, що ти можеш не спати або відкрити очі.

– А якби відкрила?

– Але ти цього не зробила, а я б не зміг пояснити, що це було.

– І не розповів би правду? – з цікавістю примружилася Даша.

– Про що? Про те, що я скоро помру, але страшенно хочу тебе всю і повністю, але поруч Микита ходить, на стосунки ваші скаржиться, поради просить, а я кажу, який він дурень, але в нього є шанс? Звісно, ні.

– Треба було самій тебе поцілувати. Все могло б бути інакше.

– Ні. На ранок я змусив би тебе забути.

– Через Ніка?

– Через рак. На жаль, усьому свій час. Зате тобі майже не довелося страждати через мене.

– Страшна новина здатна вбити за хвилину. Якщо до неї не підготуватися.

– Вибач.

– Забули, зараз все нормально, – Даша вляглася на живіт і підперла голову кулаками. – Знаєш, я тоді теж заснути не могла, але боялася собі зізнатися, що винен ти, який лежав поруч.

– Я і зараз лежу поруч, – нагадав Данило.

Даша підповзла до нього на ліктях, викликавши посмішку своєю комічністю, і притулилася до його губ. Невинний поцілунок швидко переріс у щось більше. Вона насилу пам'ятала, як опинилася на ньому, а його руки на її сідницях.

Данило накидався на неї немов звір на здобич, руками блукав по тілу, не заходячи на територію під одягом. Дашу дивувала його стриманість: як би він не намагався вдавати, що нічого серйозного не відбувається, його дихання і бурхливі поцілунки свідчили про інше.

Її футболка задерлася, оголивши спину, а Данило, що не міг насититися дотиками до неї, випадково доторкнувшись до голої шкіри, вже не намагався стримуватися. Під тонкою тканиною руки почали повільно підійматися вище, помічаючи, як вона вкривається мурашками, сильніше притискається до нього і совається, більше не відчуваючи незручності. Єдине, що Даша могла відчути, то це наскільки сильно йому не хочеться стримуватися, і як зносить дах від заборон, які він сам собі навіяв.

Пролунала вібрація телефону, що в найневідповідніший момент вирішила сповістити про повідомлення. Не відриваючись від губ Данила, вона провела рукою по ліжку в пошуках джерела звуку, врешті-решт знайшла поруч із ними. Неохоче відсторонилася і глянула на дисплей, поки Данило покривав поцілунками її шию. Хотілося б викинути до біса цей телефон, але в голові роз'яснилося, коли вона побачила, що повідомлення було від Ігоря.

Немов струмом уражена, Даша злізла з Данила і втупилася в телефон.

– Усе норм? – запитав він, важко дихаючи.

– Так! – різко відповіла Даша і підняла очі. – Вибач. Мені треба терміново піти.

– Що сталося? – його погляд охолонув. Хоча думками Данило, як і раніше, був у недалекому минулому, яке досі не відпускало. Він поправив сорочку, провів рукою по волоссю і сів зручніше, наскільки це взагалі можливо.

– Нічого страшного, – Даша встала з ліжка і кинулася до шафи за кофтою. – Пізніше розповім.

– Допомога потрібна?

– Ні.

162

Наближався кінець робочого дня, а телефон Соні розривався від дзвінків Менгеле. Довелося відкласти захопливу бесіду з Артемом і відповісти.

– Слухаю, – коротко кинула вона, але більше говорити не довелося. Менгеле тараторив так, що Соня слова не могла вставити. – Скоро буду.

Розмова обірвалася так само раптово, як і почалася. 

– Що сталося? – Артем зупинився посеред учительської.

– Микита зник, – в її очах промайнула тривога. – Менгеле терміново викликає до себе.

– Може, він знову забув куди його сховав? – пожартував він. – Таке вже було.

– Не цього разу, – заперечила Соня. – Годину тому Микита був на місці, а потім зник. Толік думає, що він не міг далеко піти й все ще в підземеллі, – вона потягнулася за курткою. – Мені треба терміново їхати. Я буду з Менгеле, а ти дзвони вашим, нехай приїжджають. Ще б в Ольги дізнатися, хто його випустив.

Соня одразу побігла в підземелля, де Анатолій Геннадійович із червоним обличчям роздавав команди й не переставав лаятися.

Поки велися пошуки в головній частині підземелля під лікарнею, Артем вирішив перевірити під школою, куди Микита помчить швидше за все. Дорогою вони встигли дізнатися від його батька, що додому Нік не повернувся, і про його зникнення ніхто не знав. Отже, сталося це нещодавно.

Довгий час Артем блукав підземеллям із пістолетом у руці та прислухався. Вдалині чулися крики Менгеле, що нагадували крики Гітлера, але сюди вони, ймовірно, не подумають іти. І правильно зроблять.

Розслабленою ходою Артем завернув у коридор, де встиг побувати тричі, і сіпнувся від несподіванки. Вже втратив надію, але ось він – темний силует хлопця, за описом дуже схожий на Микиту. Артем ніколи його не бачив, але судячи з замученого вигляду хлопця, пошарпаного одягу і давно загоєних шрамів на обличчі, все вірно.