Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Микита, якщо не помиляюся? – Артем опустив пістолет.

Хлопець не поспішав довіряти йому і почав відступати. Артем розумів, що він піде до ворогів, варто лише кліпнути. Не міг допустити цього, і знову підняв на нього пістолет.

– Я на твоєму боці, – нервово сказав Артем. – Упевнений, ти мене не знаєш, а це багато значить. Тебе шукають і знайдуть, якщо ти не підеш зі мною.

Микита пішов. Той факт, що він не бачив цієї людини серед шісток Менгеле, вселяв довіру. Хоча в голові прослизали сумніви про те, чи не приведе він його назад, ці думки розсіялися, коли вони опинилися на вулиці. Микита міг би легко втекти, але не став. Натомість він швидко йшов за незнайомцем через старий занедбаний парк, не відстаючи ні на крок.

Опинившись у безпеці, Артем дістав телефон і зателефонував Павукові.

– Я його знайшов, приїжджайте на дитячий майданчик за школою.  

Микита сів на старе колесо й уважно вивчив свого рятівника. За стільки місяців відсутності в реальному світі встиг пропустити багато чого, зокрема його.

– Ти хто? – запитав він.

– У мене багато ролей, – відповів Артем. – Складно сказати, тут дивлячись, що вигідніше... Як ти вибрався?

– Розповім батькові, – недовірливо заявив Микита.

Через кілька хвилин до них під'їхала машина Павука, звідки ще на ходу вискочив Кирило. Кинувся обіймати сина, дякуючи вищим силам, точніше Артемові, що знайшов його.

– Їдьте, поки вас не наздогнали, – радив він. – І перевірте, щоб на Микиті не було жучків, інакше вас швидко знайдуть.

– Артеме, ти з нами? – поцікавився Кирило, саджаючи сина в машину. – Ми в нову хату перебралися, тож...

– Ні, мені краще не знати, де ви.

170

Варто було Данилові запізнитися на урок, щоб привернути увагу вчителя, який з радістю скористається цим у своїх цілях.

– Я вже відвик від твоїх запізнень, – зазначив Максим Віталійович, прогулюючись класом. – У чому справа?

– Вам буде не цікаво, – байдуже відгукнувся Данило. Розповідати, що він намагався підслухати крики директора, не став, усе одно нічого не зрозумів, а шкода.

– Сідай, – кивнув Максим і різко передумав. – Але спочатку відповідай, що ти думаєш про роман "Три товариші"?

Цього не було в програмі, але Максим, як типовий учитель літератури, котрий перечитав усе, що можна, палав бажанням обговорити з кимось черговий твір. У сучасному світі складно знайти таку людину, але поруч завжди є виняток у вигляді Данила.

– Як і попередні прочитані, – він зупинився на половині шляху. – Будинок розпусти, смерть, сумний кінець, по одному все судити можна. Це як із поганими вчинками, – несвідомо знайшов очима Женю і раптом зрозумів, що саме час заткнутися. Інакше потім його вже не зупинити, висловить усе, що накипіло. – А взагалі мені сподобалося, – він сів за парту.

– Гаразд, потім договоримо, – погодився Максим і продовжив тему уроку.

Женя не зміг залишити без уваги цю сцену.

– Що там стосовно поганих вчинків? – знущався він. – Книги не зроблять тебе кращим за інших, не старайся, тільки зір зіпсуєш.

– Зате тебе бачити перестану, – буркнув Данило, не повертаючись на його ряд.

Сиділи вони тепер по-іншому: Данило з Дашею, а Женя з сестрою. Так можна уникнути зайвих бійок, як здавалося спочатку.

– Що за жартівник? – видав Женя голосніше, ніж зазвичай. – З таким гумором усі вчительки твої будуть.

– А тебе всі стороною обходять, – Данило підскочив з-за парти. – Тому що ти, клятий маніяк, не можеш по нормальному!

Женя піднявся, але висловитися не встиг.

– Заткнулися обидва! – втрутився Максим Віталійович, підійшовши ближче. – Щоразу одне й те саме! Задовбали вже! Я вас просто не впізнаю. Особливо ти, Женю, постійно його провокуєш. У чому справа?

– Він перший почав! – процідив Женя. – Нехай отримує.

– Перший почав ти, – поправив учитель. – Навіть зараз.

– Відколи він у вас в улюбленцях?! – невдоволено запитав він. – Тобто йому все дозволено? Кулаками махати, уроки зривати щоразу, людей ні в що не ставити! Ну звісно, головне, він книжки читає. Це ж усе змінює. Данило такий молодець, начитаний, просто найкращий учень, приклад для наслідування, але я на відміну від Данила з Вірою не спав!

Слова вилітали швидше, ніж тямив мозок. Договоривши, Женя раптом усвідомив, наскільки далеко зайшов, але вже пізно. Чули всі. Він акуратно оглянув двох учасників перепалки, думав, після такого вони рознесуть тут усе і його насамперед, але на їхніх обличчях не було жодної емоції, наче нічого забороненого не говорилося.

Данило завмер, пропускаючи повз вуха промови однокласника, Максим робив так само.

– Вийшли обидва, – скомандував учитель.

Двоє хлопців послухалися і покинули клас. Варто було їм опинитися наодинці, як починалося щось страшне.

– Ти що, бляха, робиш?! – Данило втиснув його в стіну. Схопивши за комір, стиснув кулак. – Це навіть для тебе низько.