Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

Міллер, і роботів торс, загудівши й металічно подзенькавши, перекрутився на нову конфігурацію, лишивши у себе на спині

досить широку пласку місцину. — Залазь отуди!»

Голден іще мить повагався, а тоді й подерся на нього: спершу

по роботовій нозі, а тоді й на спину йому видряпався. І їздова

тварина Міллера рушила вперед: просто на завалену частину

тунелю. Ось чотири передні кінцівки взялися до праці, відриваючи заломи покрученого металу тунельних стін і

розкидаючи завали ґрунту й каменю. Працювала ця машина

швидко й точно, раз у раз демонструючи просто страхітливу

силу.

— Агей, Міллере! — гукнув Голден, спостерігаючи, як робот

віддер двометровий лист тунельної металевої підлоги й швидко-швидко чикає його на дрібнесенькі шматочки. — Ми з тобою все

ще друзі, еге ж?

— Що? Ах, так, розумію. Коли я являюся тобі як просто привид, ти кричиш на мене, посилаєш мене під три чорти, обіцяєш

придумати, як мене знищити. А теперечки, як я нацупив на себе

машкару непереможної руйнівної машини, ти хотів би, щоб ми

знову стали друзяки-нерозлийвода?

— Ага, дуже хотів би!

— Ну, то все гаразд між нами.

І, мов ставлячи крапку після цих слів, він одним могутнім

ударом розтрощив двотонного валуна на гравій. Пригнувшись

на своїх шести ногах, Міллер спромігся пролізти в пробиту його

зусиллями вузьку щілину. Голден, як тільки міг, притискався до

роботової спини, й зазублений край тунельної стелі пройшов за

три сантиметри, чи й менше, від його обличчя.

— Далі — чиста дорога, — звістив Міллер. — Але ж і підйомки

магнітної далі немає. Жодних тобі спальних вагончиків.

— А міг би ти уточнити, що ж ми, власне, шукаємо?

— Тільки в загальних рисах. Десь близько того часу, коли

одноклітинні організми на Землі ще тільки почали

задумуватися, чи не спробувати фотосинтез — чи не скуштувати, який він на смак, тут щось скрутило цій проклятій планеті

голову. Відімкнуло її від мережі й повбивало все, що піднялося

досить високо по харчовому ланцюгу, аби мати власну думку.

Якщо я не помиляюся, та штука, що це вкоїла, не вся забралася

звідсіля. Але щоразу, коли щось сягає оцього одного

конкретного місця, воно гине.

— Прикро це чути, — мовив Голден.

— Не варто впадати в прикрість, — сказав Міллер. — Наші надії

— саме на такий кінець. А зараз тримайся! Спробуємо

надолужити дещицю втраченого часу.

І робот помчав у глибину тунелю, аж шість його ніг злилися в

якесь суцільне мерехтіння. Втім, хоча швидкість їхня була

досить-таки велика, пасажир, що простягся на спині монстра, не

відчував ніяких поштовхів.

Голден і незчувся, як знову заснув.

* * *

гладить його по щоці.

— Перестань! — буркнув, відмахуючись.

— Розлупи очі! — прогуркотів детективів голос крізь панцер

робота.

— От лайно! — лайнувся Голден, рвучко сідаючи й витираючи

слину зі щоки. — А я й забувся, куди мене занесло.

— Ото ж бо воно й є: тиждень без сну й забагато амфетамінів

ледь не підірвали твого здоров’я, — сказав Міллер. — Ще б трохи

— й ти загнувся б.

— Ти не смійся мені!

— Я й собі колись побув трішки на чомусь такому, — сказав

Міллер і ще й засміявся по-своєму: химерно-металічно. — Добрі

мені смішки! Але зараз ми потрапимо на технологічну станцію, то ти вже прокидайся по-справжньому.

— І що ми сподіваємося там застати?

— Скажу тобі, як сам побачу, — відказав Міллер.

Голден дістав свого пістолета й перевірив, що є в магазині, в

камері. Зброя була готова до вжитку. Відчуття: ти — маленький

хлопчик і граєшся в дорослого. Якщо монструозність цього

машинізованого Міллера чомусь там не дасть ради, того, звісно

ж, не зупинять кілька пострілів з його табельної зброї. Одначе, як воно буває і з багатьма іншими речами в житті, коли

опиняєшся в такому місці, де від тебе сподіваються виконання

певних ритуалів, ти їх виконуєш. Голден опустив пістолета назад

у кобуру, але руки з нього не зняв.

За якусь хвилину він те й побачив. У глибині тунелю попереду

з’явилася світляна цята й почала рости. Це не було відбитим

світінням робота — щось