Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

відчуття полегшення. Він мандрував так довго й далеко — навіть

довше й далі, ніж здогадувався, — по тісних тунелях цієї системи

матеріального перенесення. То намандрувався й готовий був

кудись звідси вийти.

Тунель закінчився — перейшовши у складну плутанину нових

проходів. Вузлова станція! — здогадався Голден. Тут прибулий

матеріал розсилали по різних пунктах призначення. Стіни з того

самого тьмяного сплаву, що й тунель. Тут, на цьому п’ятачку, навіть коли добре придивишся й розгледиш яку машинерію, то

всю ж її загнано впотай у ці стіни, де вона зливається з їхнім

невиразним забарвленням.

Міллерів їздовий роботяга закляк на хвилину, замахав своїми

мацаками на той шалений вибір тунелів. Голден уявив собі, як

сам Міллер стоїть остовпіло перед тим вузлом, постукуючи

вказівцем по своєму підборіддю й вирішуючи, куди ж його

податися. А тоді зненацька й справді уздрів, як Міллер

проступив на тлі свого робота. То й головний біль повернувся, мов помста.

— Оце моє подвоєння на твоїй совісті, — зауважив Міллер. —

Тут діє інтерактивна система.

— А ми хоч тямимо, куди нам далі?

Замість відповіді Міллер рвонув в один із тих численних нових

тунелів. Усього за кілька секунд вони вискочили на нове

розширення простору, зі своїм розмаєм ніш. Не зразу Голден

переконався, що й тут воно все штучне. Бо це приміщення

здавалось завеликим як хоч би й для чиєї побудови. От ніби ти

став у самому осерді світу й дивишся вгору на його шкірку.

Скрізь довкола стояли величезні тихі машини. Проте декотрі

сіпались, рухалися. Легко було розпізнати улюблені дизайни

протомолекули.

Такі

самі,

з

виду,

напівмеханізми-

напіворганізми з її майстерні, яких він набачився донесхочу.

Отут ось якась масивна система труб і поршнів зводилася догори

з якогось мов кранового порталу, вгортаючись у закрутки, на

взір мушлі наутілуса. А ген відтам, зі стелі звисав привісок, як

пів «Росинанта» завдовжки, викінчуючись такою собі

дев’ятипалою маніпуляційною рукою завбільшки з Міллерового

роботягу. Начебто звідусіль ли′нуло, заливаючи приміщення, світло, надаючи повітрю золотавого відтінку. Підлога під

ногами вібрувала. Голден відчував легенькі пульсуючі поштовхи

крізь роботів панцер.

— Це ми чи не в халепу яку велику вскочили? — запитав, майже не дихаючи, Голден.

— Та ні, — відказав Міллер, обертаючи робота навсебіч, аби той

випробував повітря своїми мацаками. — Це просто станція

первісного сортування й виправлення матеріалу. Ще навіть не

технологічний центр.

— У цьому приміщенні можна припаркувати бойового

корабля.

— Це ж не для показухи, — сказав Міллер, і тут робот помчав

до далекої стіни. — Тут осердя цієї планети.

— Хух! — видихнув Голден. Раптом усвідомив, що більш нічого

сказати не годен, то й повторив: — Хух!

— Еге ж. Отож, наскільки я розумію, тут є мінерали, природні

для цієї системи — й вельми рідкісні, якщо висловлюватися

галактично.

— Літій.

— Це один із, — погодився Міллер. — Ця планета є така собі

бензоколонка. Обробити руду, очистити її, надіслати на ядерні

станції, аби потім випромінювати зібрану енергію назовні.

— Куди ж саме?

— А хоч куди. Повно є таких, як оцей, світів, і всі вони живлять

мережу. Однак не кільця. Я й досі не знаю, як вони

забезпечували ті кільця енергією.

А робот уже, зі своєю машинною швидкістю, й примчав до

віддаленої стіни, і там відкрилася, ковзнувши набік, частина тієї

структури. В отворі, що був завбільшки з ремонтного шатла, завидніло ще чимало освітленої машинерії. Декотрі з тих

гігантських пристроїв рухались, а в зчленуваннях їхніх було

більше біологічної, ніж механічної засади. Вони пульсували, скручувалися, брижилися. І нічогісінько не видніло такого

прозаїчного, як трибок чи там колесо.

— Це ми що — проходимо через термоядерний реактор? —

запитав Голден, пригадавши, як Наомі питала про його

опромінення радіацією.

— Ні. Тут просто обробляється руда. А реактори всі на тій низці