Читати книгу - "Гра престолів"

тож тепер не рахується. Найвидатнішим сучасним лицарем був сер Баристан Селмі, Баристан Безстрашний, лорд-командувач королівської варти. Батько обіцяв, що на Королівському Причалі їх зустрічатиме сер Баристан, тож Бран на стіні позначав дні до від’їзду — не міг дочекатися, коли ж нарешті побачить світ, про який міг тільки мріяти, і почне життя, якого навіть уявити не міг.

Але сьогодні, коли прийшов останній день, Бран зненацька відчув розгубленість. Він не знав іншої домівки, крім Вічнозиму. Батько сказав, що сьогодні Бран має з усіма попрощатися, тож він спробував це зробити. Коли поїхали мисливці, він пішов блукати замком у супроводі свого вовченяти, щоб побачитися з тими, хто залишається: зі старою Нан і кухарем Гейджем, з ковалем Мікеном і конюшим Годором, який всякчас усміхався, піклувався про Бранового поні й ніколи нічого не говорив, крім «Годор», а також з доглядачем оранжереї, який завжди пригощав Брана ожиною...

Але з цього нічого не вийшло. Спершу Бран пішов у стайню й побачив у стійлі свого поні, але ж поні більше не буде — Бранові дадуть справжнього коня, а поні залишиться вдома, і раптом Бранові захотілося просто сісти на землю й заплакати. Поки Годор та інші конюші не побачили сліз у його очах, він розвернувся і втік. На цьому прощання закінчилося. Натомість цілий ранок Бран провів самотиною у богопралісі, без жодного успіху намагаючись навчити свого вовка приносити дрючок. Вовченя було меткішим за всіх хортів у батьковій псарні, і Бран міг заприсягнутися, що воно розуміло кожне промовлене до нього слово, однак ганятися за дрючками не мало жодної охоти.

Бран і досі не міг вирішити, яке йому дати ім’я. Роб назвав своє вовченя Сіровієм — за неймовірну прудкість. Санса назвала своє Леді, Арія — на честь якоїсь князівни-відьми з балад, а маленький Рикон своє назвав Кошлай (Бран вважав, що для деривовка таке ім’я геть негодяще). Джонів білий вовк називався Привид. Бран шкодував, що йому самому не спало таке на думку, хай його вовк і не був білим. За останні два тижні він перепробував сотню імен, і жодне не підійшло.

Нарешті йому набридло кидати дрючок, тож він вирішив полазити по мурах. Уже кілька тижнів він не навідувався нагору в зруйновану вежу, адже навколо стільки всього відбувалося, тож сьогодні в нього буде останній шанс.

Він побіг через ліс, обравши довшу дорогу, щоб уникнути ставка, біля якого росло серце-дерево. Його завжди лякало серце-дерево: у дерев не має бути очей, думав Бран, не має бути листя, схожого на долоні. Вовк насідав йому на п’яти.

— Ти лишайся тут,— звелів йому Бран біля чатового дерева неподалік мурів зброярні.— Лежати. Отак. Лишайся тут.

Вовк послухався. Бран почухав його за вухом, а тоді, розвернувшись, підстрибнув, ухопився за найнижчу гілку й підтягнувся. Він уже доліз до половини дерева, легко перескакуючи з гілки на гілку, коли вовк зіп’явся на ноги й завив.

Бран поглянув униз. Вовк замовк, тільки витріщався на нього вузькими жовтими очима. Брана прошив дивний холод. Він знову подерся нагору. І вдруге вовк завив.

— Тихо,— гукнув до нього Бран.— Сісти. Сиди там. Ти гірший за маму.

Виття переслідувало його до самого вершечка дерева, аж поки він не стрибнув на дах зброярні й не зник з очей.

Дахи Вічнозиму були для Брана другою домівкою. Мама часто казала, що лазити Бран навчився раніше, ніж ходити. Бран не міг пригадати, коли він навчився ходити, але так само не міг пригадати, коли навчився лазити, тож це цілком могло бути правдою.

В очах хлопчика Вічнозим являв собою сірий лабіринт мурів, і веж, і дворів, і ходів, які розбігалися вусібіч. У старій частині замку зали так перехнябилися, що неможливо було сказати, на якому ти поверсі. За століття замок розрісся, як величезне камінне дерево, одного разу сказав мейстер Лувін, і гілки його були сучкуваті, товсті й покручені, а коріння проникало глибоко під землю.

Вибравшись із-поміж каміння й піднявшись до самого неба, Бран одним поглядом міг окинути весь Вічнозим. Йому подобалося, як замок розстилається під ним, а над головою тільки крутяться пташки, бо життя замку протікає далеко внизу. Бран годинами міг стирчати серед безформних, побитих дощем химер, які замислено схилилися над Першою фортецею, спостерігаючи за тим, як у дворі чоловіки вправляються на дерев’яних і сталевих мечах, кухарі піклуються про овочі в оранжереї, у псарні туди-сюди нетерпляче ганяють собаки, мовчить богопраліс, а поряд зі струмком, у якому перуть білизну, пліткують дівчата. Від цього Бран почувався справжнім лордом Вічнозиму, яким ніколи не стати Робу.

Тут він дізнавався таємниці Вічнозиму. Будівничі навіть не рівняли землю, тож усередині мурів Вічнозиму були пагорби і долини. Критий міст з’єднував четвертий поверх дзвіниці з другим поверхом гайвороннику. Бран це знав. А ще він знав, що можна крізь південну браму зайти за внутрішню стіну, піднятись на три поверхи, подолати вузький хід у мурі навколо всього Вічнозиму — і вийти на рівні землі біля північної брами, де над головою нависатиме стіна з сотню футів заввишки. Бран був певен, що цього не знає навіть мейстер Лувін.

Мати боялася до смерті, що одного дня Бран зірветься з муру і вб’ється. Бран запевняв, що не зірветься, але не переконав її. Одного разу вона змусила його пообіцяти, що він не лазитиме по мурах, а ходитиме по землі. Він витримав майже два тижні, щодня почуваючись нещасним, аж одного вечора втік через вікно спальні, поки спали брати.

Наступного дня, у нападі докорів сумління, він зізнався у своєму злочині. Лорд Едард звелів йому піти в богопраліс очиститися. Навколо нього виставили вартових, щоб він посидів цілу ніч там і подумав про свій непослух. Наступного ранку Брана ніде не було. Коли його нарешті знайшли, виявилося, що він міцно спить на верхніх гілках найвищого чатового дерева в лісі.

Батько, хай який розлючений, не зміг стримати сміху. «Ти не мій син,— сказав він Брану, коли того зняли додолу,— ти білченя. Що ж, так і буде. Якщо не можеш не лазити по верхотурах, лазь, тільки постарайся не потрапляти на очі матері».

Бран старався щосили, хоча й розумів, що навряд чи йому вдалося обдурити матір. Оскільки батько не заборонив йому лазити, мати звернулася по допомогу до інших. Стара Нан розповіла йому казку про поганого хлопчика, який видерся високо нагору — і його вдарило блискавкою, а тоді ворони повидзьобували йому очі. Брана це не вразило. Нагорі зруйнованої вежі, де