Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"

— Вам треба поїхати до бабусі. Негайно.

— Уляно? — мати підвела голову. — Що сталося?

— Просто... я так відчуваю. Благаю вас.

Вони не сперечались. За ці місяці вони навчилися довіряти її відчуттям. Коли карета рушила сільською дорогою в бік бабусиної хатини, Уляна залишилась сама. І водночас — неспокійна. Десь у глибині грудей ворушилось щось знайоме... Орелій.

****

Післяобіднє сонце вже хилиться до горизонту, кидаючи довгі тіні на замкові мури. Повітря наповнене крижаним спокоєм, сніг хрумтить під ногами. Орелій стоїть біля вікна своїх покоїв, поглядом ковзаючи по засніженому саду. Все ще мовчить. Після розмови з батьками в ньому щось остаточно зламалося — тиша стала гучнішою за будь-який крик.

На столі лежить перстень — знак принца, який він залишить. Одягає теплу подорожню мантію, натягує каптур. Слуги не ставлять питань — вони вже бачили, що з ним краще не сперечатись.

Він не прощається. Просто зникає з замку, ще до вечірньої молитви, обравши іншу стежку — через стайню, старий кам’яний міст і далі крізь гай. Сніг повільно сиплеться на його плечі, залишаючи сріблястий слід, наче дорога веде його туди, де тепло.

Уляна. Вона — його спокій серед шторму, єдина правда у світі, що тоне у брехні.
Він не знає, чи буде прийнятий. Але знає: він більше не належить замку.
Він належить лише їй.