Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"

Світло світанку вже проникало у високі вікна королівської спальні, коли Орелій нарешті повернувся. Його одяг був запорошений, черевики в багнюці, а очі — повні безсонної ночі та ще чогось незбагненного.

Слуги нишком перешіптувались у коридорах, але ніхто не наважився сказати бодай слово. Принц мовчки пройшов до себе, зачинив двері і вперше за довгий час відчув — він живий.

Та почуття тривоги не відступало. У голові лунав голос Уляни: «Тільки не зникни без слів...»

— Що ж тепер? — прошепотів сам до себе. Він знав відповідь: далі буде боротьба.

Невдовзі до покоїв увійшла мати, королева Ірена. Її погляд був пильним, але усмішка — стриманою.

— Як добре, що ти вдома, Орелію. Ми вже хвилювалися… Дарина чекала на сніданок. Як і твій батько.

— Я мав важливі справи в місті, — коротко відповів він, уникаючи її погляду.

— Зрозуміло, — відповіла вона, підходячи ближче. — Але тепер час повернутися до своїх обов’язків. Наречена, трон, державні справи…

— Наречена? — холодно перепитав він. — Я ще не робив вибору.

— Орелію… — її голос став твердішим. — Це не лише твій вибір. Ти — спадкоємець. Твої рішення не лише про серце. Вони про країну.

— А хіба щастя спадкоємця не важливе для країни? — запитав він. — Чи вам лише важливі титули?

— Я хочу, щоб ти був щасливим. Але я також мушу думати про державу. Про майбутнє. І Дарина — чудовий вибір.

— Вона чудовий вибір… для вас.

— Ти колись подякуєш мені, — відповіла мати, розвертаючись до виходу. — Але не сьогодні.

Двері зачинились. А Орелій залишився у тиші — між двома світами, між любов’ю і троном. І серце його вже обирало — хоч як сильно намагався він цього не допустити.

****

Обідній зал замку сяяв від золота й кришталю. Слуги мовчки подавали страви, а за великим дубовим столом сиділи король і королева, Орелій та Дарина з її батьками. Розмова була стриманою, ввічливою — про погоду, врожаї, становище на північних рубежах.

Але кожен у цій залі відчував напругу — вона мовби бриніла у повітрі.

— Ми, звісно, щасливі, що наші діти так гармонійно підходять одне одному, — заговорив батько Дарини, граф Елден. — Цей союз зміцнить не лише два роди, а й усе королівство.

Королева Ірена посміхнулась і кивнула. Дарина — мовби слухняна лялька — сиділа рівно, спокійно, споглядаючи Орелія.

Він же мовчав. І аж тоді, коли подали головну страву, відставив келих і підвів очі.

— Я не можу одружитися з Дариною.

Срібна ложка зупинилась у повітрі. Настала гнітюча тиша.

— Що ти сказав? — король Арсен примружився.

— Я вже зробив вибір, — Орелій говорив рівно, але твердо. — Я покохав іншу. І не дозволю, аби моє життя вирішували без мене.

— Ти розумієш, що кажеш? — Ірена підвищила голос. — Ти ганьбиш дівчину просто за столом, перед її батьками!

— Я не хотів її ганьбити, — глянув на Дариною, що зберігала зовнішній спокій. — Але хіба краще жити в брехні? Дарина заслуговує на того, хто любитиме її щиро.

— А хто ж ця... інша? — нарешті вимовив граф Елден з льодовим тоном.

— Її звати Уляна. І вона — чарівниця.

Це слово зависло у повітрі, як грім без блискавки.

— Чарівниця? — Ірена зблідла. — Ти... ти був з нею всі ці місяці?

— Вона врятувала мені життя. І я кохаю її. Уляна сильна, добра, чесна. І я не дозволю, щоб її зневажали тільки через страх.

— Це ганьба! — вигукнув король. — Ти обираєш дикунку замість дівчини шляхетного роду?

— Я обираю любов, — Орелій підвівся. — І якщо ви не згодні — я піду з замку. Сам.

Дарина дивилася на нього з пильною тишею. Її усмішка зникла. Вперше вона виглядала не гарною, а холодною, мов мармур.

— Ти ще пошкодуєш про це, Орелію, — прошепотіла вона. — І вона — теж.

Орелій більше нічого не сказав. Лишень розвернувся і вийшов із зали, залишивши за собою зруйновану вечерю, зламані плани і єдину істину, яку нарешті наважився озвучити.

***

Дарина сиділа у своїх покоях, злегка нахиливши голову до вікна, де сніг тихо падав, покриваючи землю білим покривалом. Все зовні виглядало спокійно, але в її душі вирувала буря. Вітри, що носили сніжинки, нагадували їй, як швидко можуть змінюватися події, як кожен момент може змінити хід її життя.

Вона намагалася зберегти спокій, хоча в середині її розуму вирували безліч думок і планів. Орелій щойно визнав свою любов до Уляни. Це не було несподіванкою для неї, адже вона завжди відчувала, що він не зовсім належав їй. Але сьогодні він відкрито сказав про це. І в його очах не було жодних вагань.

"Це не може так залишитись", — подумала Дарина, повільно розгладжуючи своє плаття. Вона знала, що її час настав. Всі ці довгі місяці, коли вона грала роль ідеальної нареченої, поступово виводили її до цієї точки. Тепер, коли Орелій зробив вибір, вона повинна діяти.

Вона знову подивилася на сніг. «Він думав, що я буду просто так сидіти і чекати?» — її думки були холодні, точні, як різець, що вирізає свою форму з каменю. Дарина вже не була тою ж людиною, що колись беззаперечно прагнула цього весілля. Зараз це був лише крок до трону, до влади, і вона була готова вбивати всі перешкоди на своєму шляху.

В її розумі вже плелися плани, вона знала, що потрібно робити наступним. Весь її шлях зводився до одного: вона не відпустить Орелія і не дозволить Уляні забрати те, що по праву має належати їй.

Відчуваючи, як сніг накриває землю, Дарина повільно встала і рушила до столу, де вже лежали декілька листів. Всі її кроки були обдуманими, кожен рух продиктований її внутрішнім відчуттям контролю. Вона повинна діяти зараз. І вона зробить це.

****

Післяобіднє сонце тьмяно пробивалося крізь зимову імлу, ледь торкаючись засніжених дахів містечка. Уляна стояла біля вікна своєї кімнати, тримаючи у руках невеликий амулет — подарунок бабусі. Серце раптом стиснулося тривожним відчуттям. Вона завмерла.

— Щось насувається, — прошепотіла вона.

Не зволікаючи, вона підійшла до матері й батька, які саме складали кошик для завтрашнього ярмарку, й мовила рішуче: