Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"

…Її голова спочивала на його плечі, дихання вирівнялось, але тиша між ними не була порожньою — вона була наповнена сенсом. Орелій повільно провів пальцями по її волоссю, ніби боявся, що вона розтане, щойно він відвернеться.

— Уляно… — його голос був хрипкий, напружений. — Якщо батько змусить мене одружитися, я…

— Не кажи, — перебила вона, відвертаючись. — Не псуй цю мить.

Він не послухав.

— Я не зможу дихати без тебе. Розумієш? Усі ці стіни, титули, мундири — це не життя. Моє життя — ти.

Вона заплющила очі, в її грудях щось стислося.

— А я не хочу бути лише спогадом. Не хочу, щоб ти згадував мене в королівській залі, тримаючи за руку чужу жінку.

— Я не дозволю цього. Навіть якщо доведеться зректися всього.

— Це просто слова, Орелію, — шепоче вона, а в очах блищить сльоза. — Гарні слова вночі, але що буде зранку?

Він узяв її за обличчя, примусив подивитись йому в очі:

— Я поклявся собі, що не дам тебе забрати. Ні системі, ні страху, ні твоїй матері, ні моїй. Я боротимусь, розумієш?

— І якщо ми програємо?

— Тоді в нас залишиться ніч, як ця. І пам’ять про неї, сильніша за страх. Ми створимо свою історію, Уляно. Навіть якщо ніхто не повірить у неї.

Вона схилила чоло до його:

— Тільки обіцяй… обіцяй, що не зникнеш без слів. Я не витримаю ще однієї втрати.

— Я обіцяю, — сказав він. — І на відміну від інших, я тримаю обіцянки.

Поцілунок, який з’єднав їх тоді, був майже болісним. У ньому палала любов і страх, надія й сумнів. Цієї ночі, в тиші старого сараю, два серця створили світ, де їм дозволено було бути лише собою.