Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"

****

Дарина з’явилася в залі несподівано, як зазвичай. За ці пів року Орелій уже звик до її візитів — стриманих, завжди вчасних і бездоганно вихованих. Вона ніколи не говорила зайвого, не тиснула, але завжди була десь поруч. У зручний момент. У потрібний час.

— Ваша Високосте, — її голос був спокійним і м’яким, як шовк. — Сподіваюсь, ви добре спали. Сьогодні такий гарний ранок, подумала, що прогулянка садом піде вам на користь.

— Дякую, Дарино, — Орелій підвів очі від листа. — Але, здається, зараз сніг і вітер.

— Тим цікавіше, — усміхнулася вона. — Свіже повітря прояснить думки. А якщо змерзнете — я приготувала вам трав’яний напій. Ви ж любите з чебрецем?

Він лише кивнув. Вона пам’ятала такі дрібниці. Знала, як увійти до його дня непомітно, але нав’язливо. Дарина вміла бути ідеальною — і саме це викликало у нього втому.

— Я рада, що ви одужали, — тихо додала вона, простягаючи чашу. — Ваші батьки також. Вони хочуть, щоб ви мали надійну опору… майбутнє. Я теж цього хочу. Для вас.

Її очі були щирими. Занадто щирими. Як у актриси, яка вивчила свою роль до останнього слова.

— Мені треба доробити листа, — сухо відповів він, забираючи напій. — Зустрінемось пізніше.

Дарина не образилася. Вона ніколи не ображалася. Лише трохи опустила очі, мовби змирилась — але її пальці на мить стиснулися в кулак, перш ніж вона зникла за дверима.

Коли Дарина пішла, Орелій залишився стояти в кімнаті, знову опинившись наодинці з думками. Вона була його обов'язком, але не серцем. І хоча він не мав жодного бажання до цієї примусової зустрічі, та все одно йому не пощастило. Принц відчував, як кожен момент, що минув після її відходу, ставав важчим, наче він ось-ось втратить себе серед нескінченних правил і обов'язків.

Залишивши свою кімнату, він швидко пройшов коридорами замку, слідуючи у напрямку величезного бібліотечного залу. Книги — єдине, що давало йому відчуття контролю в ці важкі часи. Тут він міг бути собою, досліджувати інші світи, інші історії. Він сів на м’якому кріслі, відкрив одну з книг про стародавні сімейні династії й знову поринув у вивчення історії, яка виявлялася йому настільки чужою, але водночас все ж було щось важливе, що він шукав серед цих аркушів.

Протягом дня Орелій бачив батьків лише кілька разів. Спершу вони запитали про його настрій — так, щоб він не подумав, що їх цікавить щось більше. Потім були заплановані зустрічі з різними вельможами та ділові питання, які вони ставили перед ним як принцом. Все більше він відчував, що це була лише частина великої гри, де кожен рух вимірювався не відчуттям, а вчинками, від яких залежала політична сила. Йому не вистачало свободи, навіть для того, щоб по-справжньому обрати свій шлях.

По дорозі до тронної зали він зустрів кількох придворних, які намагалися виглядати важливими, хоча йому було зрозуміло, що всі вони всього лише мари. Вони не могли б зрозуміти, що він зараз відчуває. Ніхто не може зрозуміти, крім Уляни. Але сьогодні не буде зустрічі з нею. Вона знаходиться на іншому кінці міста, а він тут — із щоденними політичними іграми. Як же йому набридло це.

Увечері, коли він йшов по коридорах замку, його охопила нудьга. Тіні на стінах здавалися чимось неістотним і навіть виглядали трохи чужими. Всі ці розмови, підроблені почуття — все це нагадувало йому про те, що в ньому не залишилось нічого справжнього. І він чекав тільки того, коли знову зможе побачити Уляну. Вона була єдиною, кому він міг довіряти.

Проте, коли вечір перейшов у ніч, Орелій зауважив на своєму ліжку листа. Це був запит батьків: на наступний день він мав зустрітися з кількома важливими особами в королівстві, що мали забезпечити йому "справжнє" місце в політичному житті. Він відчув, як його серце тискнуло. Він не хотів бути частиною цієї гри. У його голові вже з’явилась думка — як би йому вирватися з цього кошмару.

Але єдине, що він міг зробити в цій ситуації, це продовжити зображати роль і бути тим, кого від нього чекають, навіть якщо всередині він був зовсім іншим.

Так він провів день, не відчуваючи ні радості, ні бажання, лише порожнечу, доки його думки знову й знову не повертались до Уляни.

***

Звісно, ось перероблений варіант сцени з акцентом на глибокий емоційний діалог, що передає силу їхнього кохання без зайвого сюжетного тиску:

Таємна ніч огорнула місто сріблястим серпанком. Мороз пробігав дахами, мовчки спостерігаючи за двома, кого звела доля — проти всіх правил, проти волі інших. Уляна чекала в старому сараї, загорнувшись у темно-синій плащ, з опущеними руками й серцем, яке билося в унісон із думками.

Двері скрипнули. Він — як завжди безмовний, але такий зрозумілий для неї — з’явився в напівтемряві. Їхні погляди зустрілись, і вже не було потреби щось пояснювати.

— Я думала, ти не прийдеш, — прошепотіла вона, не з докором, а з тремтінням, у якому жила надія.

— Я не міг не прийти, — тихо відповів Орелій, зробивши крок ближче. — Якщо я не бачу тебе, то ніби не живу.

Вони стояли поруч, їхні пальці торкнулися — несміливо, майже боязко, наче вперше. І вже від одного дотику світи всередині них розквітали.

— Я не знаю, чим усе це закінчиться, — прошепотіла Уляна. — Але коли ти поруч, мені здається, що навіть біль не такий болючий.

— Мені вистачає одного твого погляду, щоб згадати, ким я хочу бути, — зізнався він. — Не принцом. Не спадкоємцем. Людиною, яка любить тебе.

Уляна торкнулась його обличчя, обвела поглядом знайомі риси, як учиться напам’ять кожну лінію, кожну тінь.

— А я хочу бути собою — сильною, вільною... Але лише з тобою я відчуваю, що це можливо.

Він схилився ближче, й вона не відступила. Їхні вуста злились у тихому поцілунку, який не мав на меті довести щось світові. Це був поцілунок, що сказав усе без слів: я тебе бачу, чую, відчуваю. Я тут. Я твій.

— Дай мені ще трохи часу, — прошепотів він на її губах. — Я не знаю, як усе влаштувати, але я знайду шлях до тебе.

— Я тебе чекатиму, — сказала вона.