Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"

******

Замок був таким самим, як він його пам’ятав — високі зали з мармуровими колонами, гобелени на стінах і холод, що пронизував навіть крізь важкий камзол. Та найхолодніше було не в стінах, а в поглядах. Його повернення зустріли без слів, без радості — лише зваженим мовчанням батька та стриманим «тебе шукали» від матері.

Життя знову підкорялося розкладу: аудієнції, навчання політики, стратегії, двірцевий етикет. Орелій сидів на зборах, слухаючи, як радники обговорюють нові союзи, аж поки одного разу не прозвучало ім’я — Дарина, донька впливового графа, молода, вихована, «ідеальна партія», як сказав король.

— Я не одружусь із нею, — сказав він батькові просто, без вагань.

— Це не вибір, Орелію, це обов’язок.

Але його обов'язок тепер мав ім'я Уляна.

Він часто мріяв, що Уляна йому сниться. Що вона сидить поруч, сміється, розчісує волосся чи читає якусь стару книжку про магію. А тоді прокидався й стискав пальці, мовби ще міг торкнутись її руки. В цих муках пройшли аж півроку.

Ніхто не помічав, як він став іншим — відчуженим, стриманим, відсутнім. Його мати натякала, що час би вже обрати подарунок Дарині на різдвяний бал. Батько змушував вивчати дипломатію. А Орелій усе частіше зникав сам у місто, вдаючи, що просто перевіряє безпеку чи спілкується з людьми.

Він не знав, навіщо блукає між крамничками, серед натовпу на ярмарку, вдивляючись у кожне обличчя. Можливо, серце підказувало, що вона десь поруч. Що доля готує несподіване.

Це була зима — сніг хрустів під ногами, яскраві вогники гірлянд миготіли над головами, і з усіх боків пахло медовими пряниками. Орелій саме зупинився біля прилавка з книгами, коли почув знайомий сміх — легкий, щирий, як з минулого.

Він обернувся.

І завмер.

Його погляд впав на постать у теплому сірому плащі з каптуром, облямованим хутром. Вона стояла біля прилавку з дерев’яними фігурками — обережно тримала в руках вирізаного янгола й щось казала продавчині. Її голос — ніби знайома мелодія, яку ти колись чув уві сні.

Уляна.

Він зробив кілька кроків. Серце билося голосніше за музикантів на площі. Хотілося крикнути, але водночас — не злякати мить.

— Уляно? — тихо, майже пошепки, та вона обернулась.

Її очі округлились, а тоді засяяли. Ні здивування, ні страху — тільки тепло. Вона зробила крок до нього.

— Орелію… Це ти?

— Це я, — відповів він, і голос йому трохи затремтів. — Я думав, що більше тебе не побачу.

Вона мовчала, але посміхнулась — щиро, по-домашньому. Наче той янгол у її руках щойно ожив.

— І я тебе, — прошепотіла вона. — Але, мабуть, ти тепер…

— Принц? — обірвав Орелій, усміхаючись трохи сумно. — Це нічого не значить. Не після того, що було між нами.

Вони стояли посеред натовпу, як у центрі світу. Все навколо зникло — музика, вогники, сніг. Лишились тільки вони.

— Прогуляємось? — запитала вона, стискаючи дерев’яну фігурку в руці.

— Якщо не змерзла, — відповів він, — то я б ішов із тобою хоч на край світу.

Уляна кивнула і, навіть не знімаючи каптура, подала йому руку.

І світ знову закрутився — тільки вже не від холоду, а від тихого щастя, що повертається тоді, коли не чекаєш.

Вони звернули з людної площі на вузеньку вуличку, де сніг лежав майже недоторканий. Орелій зняв рукавичку й обережно взяв Уляну за руку. Вона не відпустила.

— Я думав про тебе щодня, — озвався він першим. — У замку все не таке, як там, у лісі. Холодніше, хоч каміни й не згасають.

— Я теж думала, — тихо сказала вона. — Але… я не знала, чи знову тебе побачу. І чи хочеш ти цього.

— Хочу, — перервав він. — Я тільки цього й хочу. Все інше — примус. Батьки… Вони вирішили, що я маю одружитися з донькою графа. Дарина. Вона гарна, вихована, слухняна. Але… вона не ти.

Уляна опустила очі, її обличчя почервоніло від холоду і слів.

— А що буде з тобою, якщо ти не послухаєшся?

— Вони скажуть, що ганьба. Що я підриваю союз родів, престиж королівства... — він замовк, а тоді додав, — Але я не можу жити без тебе. Я шукав тебе, Уляно. Я втікав не лише від батьків — я біг до тебе.

— А я навчалась, — посміхнулась вона. — Мене більше не лякає моя сила. І я не хочу її віддавати нікому. Я стала іншою.

Він уважно подивився на неї.

— А все ж ти залишилась тією, кого я покохав.

Вона знову підвела очі, і між ними зависла мовчанка — тепла, повна значення. Сніг повільно падав їм на плечі.

— Знаєш, — прошепотів Орелій, нахиляючись ближче, — я не прошу відповіді зараз. Але якщо ти колись скажеш "так", я… я кину все.

— І я, — відповіла вона майже нечутно. — Але поки… давай ще трохи побудемо просто ми. Уляна й Орелій. Не чаклунка й принц.

Він усміхнувся й торкнувся її щоки.

— Добре. Але можна я тебе поцілую? Просто, як хлопець дівчину, в зимовому місті?

Уляна кивнула. Їхні губи зустрілись, як спогад, як обітниця, що ще попереду.