Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"

Тепло в оселі Уляни контрастує із зимовою завісою зовні. Вогонь потріскує в каміні, на столі парує чай з сушених яблук і чебрецю. Вона сидить на лавці біля вікна, загорнута в стару бабусину шаль, обіймаючи себе руками. Відчуття тривоги не покидає, хоч вона й не знає, що саме її хвилює.

Коли лунає тихий стукіт у двері, серце стискається — але тільки на мить. Вона вже знала, хто це. Відчиняє, і в порозі — він. Засніжений, змучений, мовчазний, але з таким поглядом, ніби знайшов єдиний сенс у цьому світі.

— Ти… прийшов, — шепоче вона, не стримуючи посмішку.

— Я більше не міг чекати, — відповідає Орелій і, не вагаючись, торкається її руки.

Вони сідають біля вогню. Мовчання між ними затишне, не ніякове — як між тими, хто вже знає все одне про одного.

— Що тепер? — запитує вона, дивлячись у полум’я. — Вони ж не залишать тебе в спокої.

— Я знаю, — зітхає Орелій. — Але я теж не зможу жити без тебе. Ні трон, ні титул не мають сенсу, якщо в них немає тебе.

— Вони можуть нас знищити, — каже вона тихо.

— Тоді ми виживемо разом. Або втечемо. Чи лишимось і будемо битися. Але я більше не буду обирати щось без тебе.

Вона кладе голову йому на плече. Вперше за довгий час — спокій.

— Тоді почнемо з правди, — каже Уляна. — І з плану. Ми не одні в цьому.

Затишна кімната наповнюється шепотом змовників. Орелій і Уляна сидять ближче одне до одного, спина до спини, долоні сплетені, мов ниті долі.

— Перше, що ми маємо зробити, — починає Уляна, — це забезпечити безпеку для нашої родини. Якщо Дарина щось запідозрила, вона не залишиться осторонь.

— Вона вже знає, — відповідає Орелій. — І, схоже, не з тих, хто відпускає програші мовчки. В її очах — не образа, а план. Холодний, розрахований. Я бачив це у багатьох придворних, але в неї… інакше. Вона не просто хоче мене. Вона хоче влади.

— Тоді нам потрібно виграти час, — тихо каже Уляна. — Дати тобі можливість лишити замок назавжди. І мені — завершити навчання, зміцнити себе. Я більше не хочу ховатись.

Орелій дивиться на неї з гордістю.

— Я зустрінусь із тими, хто вірний мені. Мій наставник, старий радник — вони обіцяли допомогти, якщо буде потреба. Якщо вдасться переконати хоча б кількох… ми зможемо зірвати змову Дарини до того, як вона втілить її.

— А я звернусь до бабусі. Вона знає старі захисти. І я навчусь їх накладати. Ми маємо захистити цей дім, хоч би що сталося.

— І якщо все вдасться, — м’яко додає Орелій, — я попрошу твого серця перед усім королівством.

Уляна усміхається. Її очі блищать від тепла, яке нарешті прорвалося крізь сніг і страх.

— Ти вже його маєш, — шепоче вона.

У цей вечір, за снігом і тишею, народжується не лише план — народжується віра. У себе. Одне в одного. І в те, що кохання — найсильніше чаклунство з усіх можливих.

*****

Уляна принесла до кімнати ще одну свічку — полум’я було м’яке, золотаве, і танцювало на стінах, немов ловило кожен їхній рух. Вона опустилась поруч із Орелієм на підлогу, застелену старим вовняним килимом, і притулилась до його плеча. Його тепло повільно огортало її, як плед — зігрівало, заспокоювало, притягувало.

— Я боюсь, — зізналась тихо. — Але тільки не тебе.

Орелій не відповів одразу. Він доторкнувся до її обличчя кінчиками пальців, наче вивчав щось сакральне, щось заборонено прекрасне. Їхні очі зустрілися, і тиша між ними стала густою, наче з неї можна було ліпити.

Він нахилився ближче. Її подих торкався його щоки. Їхні губи з’єднались у поцілунку, що не був поривчастим — він був повільним, наповненим ніжністю і довірою. Уляна відповіла, і в тому поцілунку — у зітханні, в легкому здриганні її пальців на його шиї — було все, що не можна було висловити словами.

Він обійняв її сильніше, пригорнув до себе. Її руки ковзнули йому на спину, пальці вплелись у його сорочку. Тканина стала нічим — залишилось лише тепло шкіри. Вони дихали в унісон. Його щока торкалась її скроні, її серце калатало так, ніби боялось зупинитись.

— Ти — мій дім, — прошепотів він, цілував її чоло, повіки, шию. — І хай усе піде шкереберть — я все одно буду приходити до тебе.

Вони повільно схилялись одне до одного, відкриваючи все більше — не тіла, а довіри, крихких, мов кришталь, емоцій. Уляна ніколи не відчувала себе так живою — у кожному дотику була ніжність, повага і спрага відчувати більше. Коли вона поклала голову йому на груди, а він обійняв її — це була їхня клятва. Без слів, без обіцянок, без майбутнього, яке хтось їм дозволить. Але — разом.

****

Їхні пальці сплелись у напівтемряві, й світ за вікном здався далеким і неважливим. Орелій тихо вдихнув запах її волосся, торкнувся щоки губами — обережно, з ніжністю, наче боявся злякати ту тендітну довіру, що виросла між ними.

— Уляно… — прошепотів він, затримуючи її погляд. — Ти певна?

Вона розуміла, про що він. Не просто про близькість тіл. А про крок, що змінює серце, змінює ставлення до себе. Її серце билося швидко, але спокійно. Вона давно знала відповідь.

— Так, Орелію, — м’яко відповіла вона. — Я з тобою. І хочу цього. Не через страх втратити. А тому що довіряю.

Його погляд став ще м’якшим, у кутиках очей з’явилась волога. Він провів пальцями по її щоках, затримався на вустах.

— Я кохаю тебе, — сказав просто.

Вона усміхнулась крізь сльози — не від болю, а від глибини моменту. Коли він поцілував її знову, то робив це наче з обітницею — бути ніжним, бути поруч, чути її серце.

Усе стало повільним, майже нерухомим. Їхній дотик був мов оберіг: не поспіх, не спрага, а тиха згода душ. Його руки тремтіли, коли він торкався її плечей, ніби боявся, що вона зникне. А вона приймала ці дотики з повною впевненістю.

Її тіло довірливо відкрилось йому — з ніяковістю, з теплотою, з трепетом першого разу. Коли біль торкнувся, він зупинився. Дивився в її очі. І бачив там не сумнів, а рішучість.

— Я з тобою, — шепотіла вона знову.

І тоді все стало інакшим. Ніжність стала єдністю. Він тримав її в обіймах, наче берегиню. Її подих зливався з його. А потім — тиша, спокій, ніжні доторки, що залишились на шкірі як сліди тепла.