Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони лежали разом, укриті ковдрою, мов крилами. Ніч берегла їхній сон, як таємницю, що тепер належала лише їм двом.
****
Світанок ледь торкнувся вікон, коли Уляна повільно розплющила очі. Світ був м’яким, наче вуаль зі світла і спокою. Вона відчула тепло — не лише ковдри, а й тіла поруч. Орелій ще спав, притиснувшись до неї, з розслабленим обличчям, яке вона так любила торкатися пальцями в тиші.
Вона погладила його по волоссю. Його подих змінився, він повільно розплющив очі й усміхнувся — тепло, глибоко, так, як усміхаються лише коханим. Його рука знайшла її талію.
— Доброго ранку, — прошепотів він, нахилившись ближче, щоб поцілувати її в плече.
В її животі знову з’явився той знайомий трепет, хвиля очікування й бажання. Вона не відповіла словами — лише притиснулась ближче, провела пальцями по його спині, обійняла стегнами.
Він зрозумів усе без слів.
Цей ранок був не схожим на ніч. Там була обережність. Тут — пристрасть, впевненість, пульсуюча близькість. Він поцілував її в шию, вона затремтіла. Її руки ковзнули під його сорочку, а він піднявся над нею, вдивляючись у її очі, запитуючи мовчки — і отримуючи відповідь у її погляді.
Вони кохалися повільно, пристрасно, не поспішаючи. Їхні тіла вже пам’ятали одне одного. Кожен дотик був мов запрошення: «Я тут. Я з тобою». І в цьому ранку було не лише бажання, а й тиха обітниця. Бути разом, попри все.
Коли він обійняв її після, Уляна просто сховала обличчя в його грудях. Він не питав нічого. Він уже знав.
******
На кухні ще пахло вчорашніми травами й випічкою, коли Уляна поставила на стіл чайник із м’ятою. Вона була в бабусиній довгій сорочці, а волосся спустила з коси — вільне, трохи розпатлане, як і її думки. Орелій сидів за столом, спостерігаючи за кожним її рухом із мовчазним захопленням.
— Ти вже зовсім тут, як удома, — сказала вона з усмішкою, сідаючи поруч і простягаючи йому теплий хліб із сиром.
— Бо тут є ти, — тихо відповів він, і вона знітилася, опустивши очі.
Хвильку вони мовчали, поки чай налаштовував душі на розмову.
— Ми не можемо жити ось так. Ховатись, крастись ніччю, — нарешті промовила Уляна, поклавши руки на стіл. — Так мине рік, другий… десять. А ми так і не зробимо жодного кроку.
Орелій кивнув. У його очах світилась рішучість:
— Я більше не хочу нічого відкладати. Якщо треба — зречусь титулу. Не хочу трону без тебе. Але і просто втекти — замало. Нам треба план. Розумний. Гідний.
Вона дивилась на нього з гордістю.
— Я не хочу, щоб ти втрачав усе. Але ми з тобою — сила. Ми можемо будувати своє, інакше. Не жертвувати, а створити.
— Якщо ми разом — я готовий.
Вони довго сиділи мовчки. Думки про родини, про обов’язки, про втрати крутилися в повітрі, наче сніг за вікном.
— Ми почнемо з малого, — сказала Уляна. — Я розповім бабусі. Вона знає цей світ краще за нас. Ми поговоримо з моїми батьками. А потім… поїдемо з міста. Ненадовго. Вдвох.
Орелій узяв її за руку.
— У нас буде час. Головне — не чекати роками, боячись діяти.
Їхній сніданок тривав ще довго. Бо то був не просто сніданок — то був перший день нового життя.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прихований дар, Аннушка», після закриття браузера.