Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"

Дорога Дарина прокинулась рано, як завжди. Хоча в її серці кипіли емоції, вона тримала себе в руках. Вона не могла просто так залишити ситуацію без уваги. Орелій, який втік з замку, не міг просто залишити її без наслідків. Її зв'язок з магією був слабким, майже втраченим після численних втрат сил, але вона була готова боротися. Зараз вона мала справу не лише з коханням, а й з амбіціями, які тепер мали отримати свої плоди.

Зранку вона заварила для себе міцний настій із трав, які давно почала використовувати для посилення своєї магії. Вона потребувала сили, щоб зробити все правильно. Її розум і серце не могли дозволити їй залишитися бездіяльною, коли Орелій був зовсім не готовий до того, що його чекає.

Природа була з нею, хоча і не у тій мірі, як вона цього хотіла. Мало хто знав, що Дарина ще мала здатність до чаклунства, хоча й з деякими обмеженнями. З кожним роком її сили слабшали, але її воля досягти цілі була не меншою. І тепер вона вирішила діяти.

Вона знала, де їх шукати. Уляна і Орелій, хоч і намагалися бути обережними, були занадто близько до того, що насправді стало очевидним: вона була на межі перемоги в цій грі. І вона вирішила не відкладати.

До того ж вона не мала багато часу. Залишилось лише кілька днів до того, як весілля Орелія і Дарини мало відбутися. І якщо вона не візьме ситуацію під контроль зараз, то ніколи не зможе повернути все, як було раніше.

Перш за все, Дарина вирушила до підземелля замку, де зберігались її останні амулети та магічні предмети, що допомагали їй зберігати рівновагу і силу. Вона потребувала зібрати їх разом і зробити ще одну спробу повернути свою магію.

— Що ж, — прошепотіла вона, тримаючи в руках старовинний амулет, що колись належав її матері, — якщо все буде вірно, сила повернеться.

З цією думкою вона вирушила далі, думаючи, що наступний крок був лише питанням часу.

***

Після сніданку, сповненого ніжних дотиків, поглядів і мовчазної згоди, вони вийшли на веранду. Морозне повітря обпекло щоки, але їхні долоні, з’єднані в одній руці, зігрівали серце сильніше за будь-який вогонь.

Біля воріт стояла зачарована карета — непомітна для сторонніх очей, зроблена з туману, кори старого дуба й місячного світла. Її колеса не торкалися землі, а коні — сірі, мов попіл, і з очима, як у стародавніх духів — дихали парою, нетерпляче перебираючи копитами.

— Вона нас не видасть, — сказала Уляна, торкаючись карети долонею. — Бабуся наклала на неї чари ще до мого народження.

— Вірю, — тихо мовив Орелій. — Поїдемо до неї. Ми маємо знати, з чим маємо справу. І діяти.

Вони сіли в карету. Усередині було тепло, пахло травами, сухим сіном і лавандою. Дверцята самі зачинилися, і карета рушила, не залишаючи слідів.

Вони мовчали, притулившись одне до одного. Дорога була довга — крізь білі ліси, сховані долини й завірюхи, що ховали їх від стороннього ока. Але серця їхні були спокійні: вони їхали туди, де чекала мудрість, захист і нова сила.

***

Карета пливла між деревами, схованими під важким снігом. Навколо панувала магічна тиша, лише інколи тріщав мороз за вікнами. Усередині було тепло, темно і затишно, мов у світі, де існували тільки вони двоє.

Вони сиділи поруч, і їхнє мовчання було наповнене знайомим бажанням. Вже не боязким, як уперше, не здивованим, як вдруге. Це було бажання людей, які пізнали одне одного і знову тягнулися душею і тілом, як до джерела сили.

Уляна сперлась лобом до його плеча, і він обійняв її, м’яко ковзнувши пальцями по її спині. Її тіло відгукнулося — легким здриганням, глибшим подихом. Вона підняла голову, і в її очах Орелій побачив ту ж саму впевненість, що й у собі. Не потребу, не пристрасть, а мовчазне: «Я з тобою. Тільки з тобою».

Їхні губи з’єднались — довго, повільно, знайомо. У кожному дотику було більше, ніж просто бажання: там було взаємне розуміння, туга за близькістю, що виникає між тими, хто любить по-справжньому. Його руки ковзнули під її сорочку — не поспіхом, а ніжно, вивчаючи, знаючи. Її тіло відгукувалося — вона притискалась до нього ближче, шукала тепла його дотику.

Одяг спадав тихо, між поцілунками, між ковзанням пальців по шкірі, між подихами, що ставали все глибшими. Вони не говорили — не було потреби. Вона підвелась над ним, легкою хвилею розгортаючи плед, і їхні тіла знову з’єдналися — м’яко, природно, мов продовження дотику душ.

Рухи стали повільними, ритмічними, як подих, як пульс. Ніякої мети — лише присутність, лише відчуття єдності. Уляна вплела пальці в його волосся, нахилилась і прошепотіла щось йому на вухо — щось таке інтимне, що навіть карета, здавалося, притихла ще більше. Він відповів лише поцілунком у її плече, і знову їхні тіла стали єдиним рухом, сповненим любові, довіри, вибору.

Коли вони лежали, переплетені, вкриті тим самим пледом, дихаючи разом, Уляна усміхнулась:

— Нам тут добре…

— Завжди буде, — прошепотів він. — Де б ми не були, якщо ти поруч.

***

Карета повільно зупинилась посеред засніженого саду. Сніг усе ще падав, великими тихими пластівцями, вкриваючи землю сріблом. Орелій допоміг Уляні вийти. Її щоки порожевіли від тепла, що ще зберігалось після поїздки, а очі світилися особливим спокоєм.

Бабусин будинок стояв, як і завжди, наче частина лісу. Димок повільно тягнувся з димаря, вікна світилися теплом, і повітря було напоєне пахощами сушених трав.

Двері відчинились ще до того, як вони встигли постукати. Бабуся стояла на порозі, загорнута в шалик, з усмішкою, в якій читалась не лише радість, а й знання.

— Я вже чаю поставила, — сказала вона просто, — проходьте. Холодно ж.

Усередині було затишно. Піч потріскувала, стіл був накритий. Бабуся кивнула Уляні, наче промовляючи: "Я все розумію. І я — з вами."

— Дорога далека? — спитала вона, ставлячи на стіл теплу медівникову ковбаску й глек з узваром.

— Не так, як здавалося, — відповіла Уляна й стиснула руку Орелія.

Вони сіли вечеряти всі троє, і над їхнім столом було тихо, спокійно, майже урочисто. Не мовчанка — а прийняття. В очах бабусі було схвалення, і розуміння, і сила, якої Уляна ще не до кінця торкнулася.