Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"

Але тепер — було відчуття дому. Нарешті.

***

У кухні пахло сушеним чебрецем і медом. Бабуся, мати, батько, Уляна й Орелій сиділи за столом, який аж тріщав від страв: печене коріння з медовим соусом, грибна юшка, пироги з капустою, трав’яний чай у великому глеку. Але їли всі мовчки, ніби чекали, хто перший заговорить.

— Нам треба вирішити, що далі, — перша порушила тишу Уляна. Вона подивилась на Орелія, потім — на бабусю.

— Мої батьки не зупиняться, — сказав Орелій, обережно поставивши кухоль. — Вони не змиряться з моїм вибором. І Дарина... Вона не така невинна, як здається. Вона володіє магією. Слабко, але достатньо, щоб бути небезпечною.

Бабуся кивнула. Її сиве волосся було заплетене в товсту косу, а очі, повні зморшок і мудрості, стали серйозними.

— Якщо вона піде по темному шляху — буде біда. Але й ми не беззбройні.

— Мамо, — тихо промовила мати Уляни, — ми не хочемо, щоб Уляна втягувалась у війну.

— А вона вже втягнулась, — відповіла бабуся спокійно. — І ти сама це знаєш.

— То що далі? — спитав батько, глянувши на доньку. — Ви маєте план?

Уляна перевела погляд на Орелія. Їхні пальці торкнулись під столом, коротко, підтримуючи одне одного.

— Ми не можемо ховатись усе життя, — сказала вона. — Нам потрібно виступити відкрито. Але мудро. Ми маємо час, поки Дарина ще не здогадується, що ми разом. Треба діяти неспішно, з розумом. І мені потрібні уроки від тебе, бабусю. До кінця.

Бабуся посміхнулась, трохи втомлено, але гордо.

— Завтра зранку почнемо. А на сьогодні — спокій. Бо шлях буде важкий.

— А що робитимемо з Дарининою магією? — запитав Орелій.

— Вивчимо її слабкості. І знайдемо те, що вона боїться втратити, — відповіла бабуся. — У кожного, навіть найхитрішого ворога, є слабке місце.

Уляна подивилась на всіх присутніх, і в її серці з’явився спокій. Вона була не сама. І попереду був план. Але перш за все — віра в себе.

****

Ніч була спокійною. За вікном м’яко шепотів сніг, у кімнаті потріскували дрова в печі, а між ними — тиша, у якій не було незручності. Лише спокій. Розуміння. Присутність.

Уляна сиділа на ліжку, загорнувшись у теплий плед, її волосся розсипалось по плечах, а очі світились спокоєм. Орелій підійшов, не кажучи ні слова, став перед нею на коліна, притулився до її живота й просто обійняв. Вона провела пальцями по його волоссю, і в тому дотику було більше ніжності, ніж у будь-яких словах.

Їхні губи зустрілись без поспіху, мов продовження тисячі попередніх поцілунків. Його руки повільно ковзали по її тілу, не досліджуючи — а впізнаючи. Її дихання стало глибшим, обійми — міцнішими. Тепер між ними не було ні страху, ні сорому. Вони належали одне одному.

Близькість прийшла природно, як ніч приходить після дня. Без трепету першого разу, без метушні. Лише ніжність. Рухи впевнені, плавні, між ними — гармонія. Як два струмені одного потоку, що злилися давно і тепер лише підтверджували: ми разом.

Їхні тіла знали ритм одне одного, як музиканти знають улюблену мелодію. Її пальці ковзали по його спині, його подих зливався з її подихом. І кожна хвиля чуттів не була новою — вона була їхньою. Своєю. Домашньою.

Після всього вони просто лежали в тиші. Її голова на його плечі. Його рука — на її талії. Не треба було нічого казати. Лише бути. Разом.

***

Дарина стояла на порозі старої хати, холодний вітер метав сніг у її обличчя, але вона не ворухнулась. Порожньо. Уляна й Орелій зникли. Слідів у снігу майже не залишилось — або ж їх ретельно замели. Вона провела рукою по дверях, і деревина під її пальцями задрижала — ледь чутне чарівне тремтіння.

— Ви тікаєте? — прошепотіла. — Добре. Тоді я не гратимусь більше.

Її очі потемніли, а в повітрі з’явився легкий присмак чогось паленого — залишок від сили, якої в ній майже не лишилось, але вона добре вміла користуватись тим, що мала. Вона розвернулась і пішла — не поспіхом, з гідністю. Як та, хто вже прийняла рішення.

Замок зустрів її стримано. Прислуга опускала очі, придворні перекидалися поглядами. Чутки про відсутність принца вже ширились, а разом із ними — страх і невпевненість.

Дарина вдягла найстрогішу сукню, пригладила волосся, і зібрала навколо себе тих, хто ще вчора стояв осторонь — тих, кого батько Орелія колись принизив, тих, хто втомився чекати спадкоємця, тих, хто хотів змін.

— Принц залишив трон. Його дії — зрада не лише родині, а й королівству, — її голос звучав рівно, переконливо. — Я не дозволю хаосу розквітнути. Пора діяти. І я знаю, як це зробити.

Вона говорила довго. Сильно. Її слова зачаровували, а обличчя, хоч і здавалося м’яким, видавало холодну рішучість. До вечора в замку вже шепотілись про нову силу, про майбутню королеву.

Дарина вийшла на балкон і вдихнула морозне повітря.

— Уляно, — прошепотіла з ледь помітною посмішкою. — Ти думаєш, що виграла? Це ще не кінець.

***

Дарина сиділа в своїх розкішних покоях, за великим дерев'яним столом, на якому лежали купи мап і документи. Вона розглядала кожен лист уважно, сповнена рішучості. Все навколо було тихо, і лише час від часу її рука ковзала по пергаменту, коли вона роздумувала про те, як діяти далі.

Сьогодні їй належало прийняти важливе рішення. Вона вже знала, що її наступний крок може змінити все — не тільки для неї, але й для майбутнього королівства. І вона була готова йти на все.

Двері кімнати тихо відчинилися, і на порозі з’явилися батьки Орелія — король і королева. Вони, як завжди, виглядали велично, але цього разу на їхніх обличчях було видно деяку стурбованість. Вони відразу зрозуміли, що Дарина вже прийняла рішення, і це була не просто чергова бесіда про майбутнє весілля їхнього сина.

— Ми повинні поговорити, — король підійшов до неї, його голос був спокійним, але напруженим. — Ти ще не стала дружиною Орелія, але ти вже поводишся, наче королева. Ми зрозуміли, що щось змінюється, і хочемо знати, що саме ти задумала.