Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Денис (15.10)

Я не міг більше чекати.

Кожна секунда без Віки била по мені, як молотком. Я не їв. Не спав. Я майже не розмовляв. Тільки діяв. Телефонував. Шукав. Перевіряв кожну версію. Я відмовився від охорони, я не хотів бачити Христину, я кинув школу, батька, все — бо Віка зникла. І мені більше нічого не було потрібно.

Того вечора нарешті з’явилась зачіпка.

Детективи вийшли на слід — один з камер відеоспостереження зафіксував білий бус на околиці, що збігався з часом зникнення Віки.

Простежили маршрут. Потім знайшли покинутий будинок за містом. Закинутий склад, майже завалений, з виламаним парканом. На перший погляд — просто нічого. Але я щось відчув. Я не знаю, як це пояснити. Це як… інтуїція. Я стояв там, біля того будинку, і серце билося так сильно, що я ледве дихав.

— Вона тут, — сказав я. І не чекаючи, поки хтось щось вирішить, пішов всередину.

Пил, холод, гнилі стіни. Мій ліхтар освітив довгий коридор. На підлозі — плями, мотузки, щось, схоже на стару ковдру. І… я почув.

Зовсім тихо. Ледь чутно. Але почув.

— Допоможіть...

Мій мозок заклинило. Я кинувся на звук. Ліхтар вирвав із темряви двері — металеві, заіржавілі, але не до кінця зачинені. Я рвонув їх. І побачив її.

Вона сиділа на підлозі. Бліда. Тремтячі руки. Обдерті зап’ястя. Волосся скуйовджене, очі — червоні, але живі. Живі.

— Віка... — я прошепотів і впав навколішки перед нею.

Вона дивилась на мене, як на щось нереальне. А потім — з останніх сил — прошепотіла:

— Я знала, що ти мене знайдеш...

Я обійняв її. Сильно. Обережно. І пообіцяв: я більше ніколи тебе не відпущу.